Нарешті побачила Шпиці у всій красі.
А то попередні два рази була приблизно така картина:
а третій раз іще гірше.
Усі рази я потрапляла туди різними шляхами.
Цього разу ми (я і Мирон) пішли з Бистреця одразу на Гаджину і звідти на Шпиці "в лоб", парадовими воротами. )
Шпиці вже видно
Шпиці вже близько.
Маленьке озерце на полонині Гаджина
Іще ближче
Ось і вони
Зовсім поряд
Унизу - полонина Гаджина. Видно маленьке озерце
Парадові ворота. Фото Мирона
Цей шлях абсолютно безпроблемний - чітка стежка, багато води по дорозі, у т.ч. Криниця Довбуша та численні гірські потічки.
Криниця Довбуша
Набудували тут всякого добряче
Тільки вийшли на хребет - одразу довелося вдягатися, там очікувано дмухав сильний морозний вітрюганище. Мене ледь не здувало вниз на полонину. Пройшлися до вершини Під Ребрами (1,5 км) і вирішили зупинятися. Там знайшлося рівне місце під намет, а далі по нашому маршруту таких поблизу не передбачалось.
Намет розкладали мало не півгодини, бо заважав вітер та скрючені від холоду пальці, зате який мали звідти вигляд!
Справа - Говерла у фаті )
Хребет Великі Кізли
Фантастично красивий захід сонця
О 5 ранку прокинулись. Мирон пішов зустрічати сонце на Шпиці і пропав на три години. Я спочатку безуспішно спробувала заснути, потім попила чайку і собі пішла сонце стрічати.
Зліва направо: гг. Туркул, Петрос (між ними на обрії Близниці)
і Говерла зі свитою (Брескул, Пожижевська, Данціж)
Далі по плану була гора Бребенескул, друга по висоті гора України - 2035 м.
Чорногорою йти легко та приємно, особливо вранці. Ми вийшли біля 9-ї, десь за дві години були на вершині Бребенескула. Там розсілися мало не на годину, світило сонце, було що перекусити. )
Тур на вершині Бребенескула, позаду - Говерла
Попереду - Попіван, але ми туди не йдемо
Синь
Після Бребенескула нас чекав Менчул (1998 м, 2 метри не вистачило до 2000)), наша остання на сьогодні вершина.
Вершина Менчула
Вид на Попіван
Вид на Говерлу
А після Менчула почалося все саме цікаве, як воно і буває...
Спочатку ми пішли правим відрогом Менчула замість лівого, бо по-1, так вела стежка, а по-2, там були гарні живописні камені - хотілося подивитись.
Правий відріг Менчула
Живописні камінюки
Лівий відріг - хребет Розшибений
Гуляючи між каменями, я все поглядала на сусідній відріг, власне, хребет Розшибений (десь там є стілець Довбуша, котрий мені потрібний до "колекції" )), котрим і планувалося спускатись. Ще не пізно було туди перейти. Але проблема в тім, що ні я, ні Мирон не бували тут раніше. Мапам надто довіряти не варто - вже не раз переконувались.
Коротше кажучи - дуже хотілося уникнути чергової зустрічі із заростями жерепу. А він там явно був, а стежки толкової не було. Але якщо ми підемо далі правим відрогом, то спустимося зовсім не там, де нам потрібно...
Пішли донизу, плавно забираючи вліво, натрапили на якусь стежулю, котра вивела нас до потічка. Пішли далі потічком, було важко, але не так, щоб аж. Я йшла з думкою, що знаю, чим все це скінчиться - буде все гірше і гірше, поки не стане зовсім зле...
Так ми натрапили на водоспад, найгарніший з усіх, що я бачила в наших горах. Хоч якась сатисфакція. Правда, насолоджуватися його красою не було ні можливості, ні часу. Треба було дертися далі - заростями, хащами, висіти на гілках, що під тобою обламуються, хапатися за колючки, щоб не впасти у потік, борсатися у жерепі, провалюючись у "нижній ярус" мало не по шию, ковзати попід гілками і по гілкам на попі-спині-боці-колінах-ліктях, повзти, звиватися, триматися за гілля шипшини й терену, уже не помічаючи колючок (кропива та інші "дрібниці" взагалі вже не напрягали) сваритися з кущами... ну ви зрозуміли.
А водоспад собі падав паралельно довго-дооовго, заманюючи у свої ванни-джакузі, співаючи дзвінку сріблясту пісню води.
Дивно, як я ще знайшла можливість зробити ці фото
(не передають...)
Коли очікувано стало зовсім зле, ми спробували видертися вище, бо лячно було таки впасти у воду, настільки крутими були береги. Але там нас чекало описане вище - розмови з колючими та чіпучими кущами і т.д. Спустилися назад...
Отак, борсаючись у заростях та перелазячи з берега на берег, я вже не пам'ятаю як - ми вибралися до лісу. Не те, щоб ліс був як на картинці, але для мене за щастя вже був любий ліс, бо дерева там високі, і майже не чіпляються за тебе гілками. Невдовзі ми вибрели на стежку, а там і на дорогу.
Дорога вивела нас таки у Бистрець, до того ж не так уже й далеко від місця, де нас чекало Миронове авто, і це було добре. Місцевий житель сказав - біля кілометра, виявилося біля двох, але й це було за щастя. Ноги хоч і запліталися, але вже ніяких хащів, ура!
Вдома шукала на мапі той потік, де несподівано "намалювався" найгарніший в Українських Карпатах (я так думаю! принаймі точно найдовший) водоспад. Знайшла лише на одній, а точніше на клаптику польської мапи, знаденої в інтернеті.
Там цей потік підписаний як Гучек (Huczek). Червона лінія на зображенні - не наша, наш маршрут я позначила бірюзовим.
P.S. Окрім фізичного напрягу на спуску, був ще й психологічний - мені треба було встигнути на потяг "Рахів-Одеса", бо по-1, мала вже квиток, по-2, інших варіантів добратися того дня до Львова практичного не було... Я встигла в останні хвилини. )