Два тижні чемно просиділа в карантині, почалося кисневе голодування, а від думок про гори відбитися вже не було ніякої можливості, особливо, коли пригріло сонце. Знайшовся ще один такий, навіть два, пішли.Довго не роздумували, куди, бо мали лише два дні, авто і сніг у горах, мінус намет (тягати намет снігами не посміхається, особливо коли є прекрасна альтернатива - взимку стаї пастухів пустують). Пішли на Кукул, бо там завжди знайдеться якась стая - як не одна, то інша. Але мітили на полонину Григорівка, де були минулого травня у тому ж складі команди, і де дуже сподобалось.
Маршрут придумали новий, не ходити ж тими самими стежками!
Старт і фініш був біля вокзалу у Ворохті, там залишили авто.
Пройшли всю Ворохту в сторону станції Вороненко, за останнім віадуком повернули наліво, на полонину Параджин. Дорога чітка, без нюансів. Опісля стежка також була цілком добра, наскільки можна було розібрати під снігом.
Один з віадуків у Ворохті (третій)
Останній віадук (четвертий) вже за Ворохтою
Вихід на полонину Параджин
Хатинка з нарами, але без пічки
Вид на гг. Синяк та Хом'як з пол. Параджин
Минули дві вершинки, 1066 і 1171 м, після останньої стежки уже не було. Треба було просто тупо дертися вгору лісом, захаращеним поваленими деревами. Але ми були готові до такого повороту, карту ж дивилися. Правда, про повалені деревами там ніц не писали, але ми бачили і гірші речі. )
А сонце помалу сідає...
Треба було лізти рівнісінько на Південь - так сказав компас, але повалені (холєра) дерева внесли свої корективи. Ми вибралися на хребет Кукула не на вершині Під-Бердя, як планувалося, а трохи збоку, справа, якщо точніше. Тобто омріяна Григорівка знаходилась зліва, хоча ми її поки що не бачили, зате бачили вершину Під-Бердя, на яку підійматися вже зовсім не хотілось, та й були вже.
Тож ми спустилися на дорогу, що вела сюди з полонини Буковинка і почалапали куди нам треба. По дорозі заглянули у сусідню стаю на предмет пічки - а раптом на Григорівці зайнято (трьох осіб на горі ми вже помітили). Пічка була, та ми пішли далі. Григорівка виявилась таки вільна. Ті троє стали наметом прямо на горі Під-Бердя.
Тут також є пічка
Полонина Григорівка на фоні Говерли
Отже, нам фартило цього дня - навіть не зблудили ні разу. )) Погода взагалі була розкішна, було якось аж занадто все добре, ну окрім повалених дерев на крутому схилі...
Ніч була тиха і дуже зоряна, мороз взявся нічогенький, але у нас була рожева! пічка. Тож ми спали як діти під потріскувааня полін, навіть не виходили.
Пічка
Вид з вікна на Чорногору
Захід сонця
Вечеря
Ранок був теж занадто! Так не можна. Коли ми зібралися вже йти, то озиралися разів зо сто. Були побоювання, що так і залишитись можна.
Чорногора
Григорівка на фоні Петроса
Григорівка на фоні Петроса 2
Григорівка на фоні Під-Бердя
На горизонті - Свидовець
Позаду - Говерла, Петрос та Григорівка
Ми з Говерлою )
Весна іде
Снігові хвилі
Помалу дійшли по хребту до повороту на полонину Лаб'єска. Тут зустріли чувака, який спав прямо на хребті у спальнику - ото кайфанув ). На полонині Кукул, перед однойменною вершиною, теж хтось ночував, бо бачили димок над стаєю. Хлопець у спальнику цікавився варіантами спуску, тож ми йому порадили йти нашими слідами через Параджин.
Полонина Кукул на фоні Говерли
Полонина Лаб'єска
Далі ми мали цікаве заняття - знайти на полонині під снігом стежку до полонини Борсучина, куди іще не ходили, але давно хотіли. Дивно, але і тут фарт був із нами - ми її знайшли. За процесом спостерігали ще троє туристів, що спустилися з хребта і присіли відпочити. Вони планували спускатися класично через Лаб'єску, що і нам порадили. Але не на тих натрапили ).
Отут між крокусами наша стежка )
До полонини дійшли без пригод. А там життя вирує - ціла господарка, господар з господинею, два собаки, трактор і ГАЗ-66.
Полонина Борсучина
А також стенд для туристів. Тут власне цим і займаються - приймають туристів, годують їх, ночують, возять на конях, джипах і т.д., а також пішки за бажанням.
Ми тут перекусили. Слід сказати, що невеликі перекуси з чайком і печивом зі згущиком у нас були доволі часто - як тільки знаходилось гарне місце ).
Господар люб'язно показав нам стежину, по якій недавно їхав коником, тож далі зблудити нам теж не вдалося. Дійшли до Ворохти без особливих проблем. Був, правда, нюанс із застряглим джипом...
Ми ще здалеку його почули. Спершу здалося, що то бензопила, але ж неділя... нічого святого - думаєм. А то був він: реве та стогне джип Черокі. Або - чим крутіший джип, тим далі трактором їхати. Часто бачу у Карпатах демонстрацію правдивості цих слів...
Сумно було споглядати те нещасне авто, водія з квадратними очима, туріків за бортом, котрі питали у нас, як іти назад... Бо йти тою дорогою, що приїхали, їм не видавалося можливим. Джипи перетворили те, що було дорогою, на місиво багна по коліна. А їх, до речі, якраз чекали на обід на Борсучині. Чим то закінчилося, я не знаю, бо ми пішли місити то багно. Оминали звісно узбіччям, наскільки могли.
Цей уже не ревів, тихо стояв собі при дорозі
Вийшли з протилежного боку Ворохти (до того, з якого заходили), довелося трохи прогулятися асфальтом. Але ця маленька неприємність не могла зіпсувати враження від несподівано вдалого походу.
На горизонті - Синяк і Хом'як
Другий (умовно) віадук у Ворохті
Церква Різдва Богородиці
Ворохта