Золота осінь поволі крадеться горами...
Тож за першої ж нагоди я таки вилізла зі своєї нори, хоча б і на день - краще, ніж нічого.
Попросила товариша показати стежку, про яку чула якось давно за царя Гороха, але досі не бачилам. А саме - траверс Коня Грофецького, що сполучає дві хатини: власне, під Конем та туристичний притулок Плісце під Грофою. Але це не всі його принади. Головна - то кедри!
Отже, пішли, кедри знайшли, більше навіть, ніж я очікувала. Тішилася дуже. )
Хотілося якось перелізти до Канусяків через долину Котельця, але часу було мало, дороги не знали, тож вирішили - наступного разу. А цього разу провідали Грофу - на це часу якраз вистачало. Мені навіть цікаво було знову туди піднятися - це була моя перша вершина в Горганах, а востаннє я там була навесні 2006-го, пора б і відвідати...
Мушу зізнатися, що я б її не впізнала (вершину) - так змінилася вона за ці роки завдяки людській фантазії та очумілим ручкам (у хорошому сенсі цих слів).
Після нетривалої фотосесії сусідніх вершин погнали вниз, щоб я встигла на автобус Моршин-Львів. То була мабуть моя рекордна швидкість: з вершини Грофи до потоку Котелець спустились за 34 хв, а далі ще майже дві години вздовж ріки до місця, де лишили авто. В результаті я встигла навіть не на останній (19:05), а на попередній автобус о 18:15.