Щире золото* (архів)

Ось і знову я залізла в архівні папери. Походів на разі не є... ((

Мова піде про двотижневий похід Алтайськими горами. Тож «простирадло» буде довгим...

*(назва Алтай похідна від слова «алтин» - золотий) 

  

Дорога - то окреме оповідання... Якщо цікавить лише похід - можна пролистати.

 

Дорога туди 

12.08.2006 

7-а ранку. П’ятигорськ. Вокзал.

О 5 год останній 27-й вагон потяга Львів-Кисловодськ виплюнув мене у темряву невідомого. Поспати на лавці не вдалося: шумно (перон, все-таки) і трохи стрьомно (кавказці, панімаєш)…

Г.І. (мій супутник на Алтай) має прибути в обід. Треба якось вбити час. Книга, взята на всю подорож («Тигр снегов» Тенцінга Норгея), була успішно прочитана по дорозі сюди. Гуляти зі 100-літровим наплічником некомфортно. Камера зберігання відкривається о 8-ій, доведеться зачекати.

Хочеться погуляти хоч трохи містом, яке врізалось мені у пам’ять з дитинства. Причому спогадів рівно два: як ми з подругою валяємо дурня в ресторані, а наші мами нас вгамовують, і гори на горизонті, сутінки… пізніше до цього приєднався ще Лермонтов з «Кавказом»…

Зустрічаю схід сонця на колії. Жаль, що не у місті. Могла б та камера схову і швидше вікриватися…

10 год. Пиво. Парк ім. Кірова. Вул. 40-летия Октября, пройдена пішки вгору. Як усе змінилось, окрім назв. У дитинстві все видається більшим, кращим, цікавішим. Тепер все виглядає змарнілим і невиразним. Лише гори байдуже височіють, прекрасні як завжди.

П’ятигорськ

 

13.08 

…Вчора Г.І. показав мені центр міста, місцевий «Бродвей» вулицю Кірова, грот «Діана», де якось влаштував неабияку гулянку, причому останню в житті, Лермонтов, гору, де він стрілявся на дуелі, галерею імені його ж, Лермонтова. Піднімались на оглядовий майданчик, з якого видно п’ять гір, що оточують місто. Вони й дали йому назву. Пили пиво, я лазила у фонтан – було дуже спекотно й душно…

 Зараз я знов у потязі, він прямує до Новосибірська. Буду тут жити 4 ночі і 3 дні. Одну ніч вже пережила, а то таки так: якщо лежати й не рухатись, то почуваєшся відносно добре, але скучновато, а будь-яка діяльність супроводжується посиленим потовиділенням.

    Г.І. відсипається після Кавказу через пару вагонів від мене, а я тут з 8 ранку розважаюся як можу… Подумати лише: це ж ми пів-Сибіру проїдемо! І трохи Казахстану. Їдемо південною стороною, нажаль, чи на щастя – не знаю, що краще: паритись чи мерзнути? Зараз взагалі важко уявити, що буває холодно, тушкуємось у власному соці…

    Будем проїжджати Волгоград, де височіє велетенська Родіна-Мать, ще одна мрія дитинства – от і побачу, правда, з вікна потяга. Ще проїжджатимем Уфу, Челябінськ – всюди у мене є знайомі з дитинства… 

Єссентукі, Бештау, Армавір, Ея, Саратов, Кашпір, Сизрань, Звєзда, Самара, Бугуруслан, Абдуліно, Аша, Златоуст, Курган, Петропавловск, Ісількуль, Каргат, Юрга, Топкі, Кєзберле, Белоглінская, Пєсчанокопская, Убінская, Калачінская, Чулімская… Деякі звучать як із казки, віють сивою давниною, деякі як жарт, деякі – історія… Подорож у… справжню Росію, мабуть.

 

14.08 

День 2. Вчора таки побачила волгоградську Бабу-с-мечом, як тут кажуть (ну прям як у Києві!). Провідник вагону Г.І. (чудовий хлопака) спеціально відкрив мені двері вагону, щоб я сфотографувала її, ще й за майку тримав, аби не випала.

Баба-с-мечом

А от Волгу прошляпила за грою в шахи з гарненьким хлопчиною, що, як і я, приходить у вагон №4 в гості. Я приходжу до Г.І. (оскільки ми їхали в різних вагонах – я в купе, а Г.І. в плацкарті, – то вирішили збиратись у нього), а хлопчина - до дівчини. Таким чином нас там збирається чималенька кумпанія з 8-ми чол., в т.ч. дуже кумедний «чув» з бічної нижньої полиці – вилитий Хотей з японських нецке, величезний, грубезний, завжди в напівлежачій позиції, мовчить і посміхається. На столі – комунізм і свинство. Одним словом, живемо дружно. У моєму вагоні ситуація протилежна – порядок і занудство, провідниця – стервоза, але є дві приємні істоти: папужка Дуня, моя сусідка, і чорний пудель.

Сьогодні вранці була тривала зупинка в Самарі, оглянула модерновий вокзал – нагадав мені Київський вокзал і… пісню про Самару-городок, яка зараз величезне місто. До слова, вчора ввечері зупинялись в Саратові, і пригадався морозний зимовий вечір 1991 р.: тролейбусна зупинка біля церкви св. Юра, дві змерзлі студентки Політеху в очікуванні транспорту (після відробок з нарисної геометрії) навчають одна одну пісень, я вчу Лєну, колишню москвичку (тепер мою куму), колядувати, а вона мене – задушевної пісні про «золотые огни на улицах Саратова»…

Самара, вокзал

Уральські гори, Мєдной гори хазяйка, самоцвіти, Камєнний цвєток… Знову казкою повіяло. Вечір, річка за вікном, і гори-гори-гори…

Гарний пам’ятник Салавату Юлаєву в Уфі – столиці Башкирії. А Сибір лише з Уфи і починається, як виявилось. До того був Ставропольський край, ще перед ним – Донський.

Кого лише нема в цьому потязі, хто лиш не тусує по безкрайніх просторах «матушки»... Невже ми братні народи?..

Я вже звикла до життя в потязі. Завтра спробую скупатись, у туалеті, звісно.

 

15.08 

Іде дощ. Проїжджаємо Казахстан, край плоский як стіл, багато гарних озер. Випили з Г.І. вина, я розбалакалась…

…Сонна година, дощ ллє і ллє… Я не проти, але хай до Барнаула припиниться.

    Поряд поселився хлопака – їде на сплав у Саяни. А мій давніший сусід подружився з рудим-прерудим кавказцем, я чула про плем’я таких горян, але бачу вперше. Так дивно чути, як зовсім світлий парубок, правда з характерно горбатим носом, говорить з конкретно-кавказьким акцентом.)

У зв’язку з дощем – повна відсутність бабок з пиріжками, яких було валом усі попередні дні, а я, звичайно, захотіла їх саме сьогодні, а раніше… раніше було спекотно, і у нас було повно харчів. А зараз 9 градусів за Цельсієм (я вийшла вранці – і обалділа, 9 після 30 з гаком), хочеться чогось тепленького і… в туалет. Вже вкотре я деціююсь з цим бажанням на зупинці. Причому у великому місті, і мені «не світить» ще хвилин з 40. Ми в Омську.

 

16.08 

Вокзал в Новосибірську красивий, всередині все у мармурі, граніті, малахіті, у кращих традиціях «совка», величезні люстри, на стелі – молоти з серпами…

Вчора після затяжного шахового турніру ми (переважно я) допили вино «Прасковейское» і в Барабінську розійшлися (знову ж таки я) подрімати перед виходом.

Мене розбудив хлопєц, якого я незлюбила ще при посадці, в основному за хамовитість. Але тут він реабілітувався: повідомив мені при побудці ситуацію, пригостив виноградом «девушку с Украины» і навіть зняв і виніс рюкзак. Я його пробачила на прощання ;).

Їдемо в Барнаул. Дощ припинився іще вчора вечері, а зараз навіть блиснуло сонце – краса, не наврочити б.

Загальний вагон потипу «купє» потягу Новосибірськ-Барнаул:

-          Город Барнаул! – бадьоро повідомляє широколиций легінь, рвучко відкриваючи двері нашого гм… купе.

-          Где? – мляво питає його сплячий товариш.

-          Да вот он – вокруг нас!

І знову дощить.

Тепер нас чекає «романтична» подорож 12-14 год бусиком до Тюнгура в компанії ще пари «наших» і шістьох скелелазів з нашого ж потяга, що збираються на Бєлуху (найвища вершина Алтаю 4500 м).

Похід 

17.08 

Поїздка пройшла без особливих пригод. Переночували на території туристичного табору, перекусили, збираємось.

Погодка капризна, але наразі хороша: ні холодно, ні жарко. Та дощу, схоже, не уникнути.

Гори наразі так далеко, що здаються Карпатами. Росте тут неймовірна кількість беріз, більше, ніж хвойних. Люди маленькі, круглолиці, чорняві, зі смагляво-жовтою шкірою і розкосими очима, як і має бути у цій частині світу. Національна алтайська хата – шестикутної форми, з невеликих брусів, крита корою, зверху отвір – для диму, всередині розводять вогонь. Але вони вже не живуть в таких, хіба влаштовують літні кухні або кафе. Візерунки на одязі інколи нагадують гуцульські або північно-індійські.

18.08 

…Ідемо другий день. Переночували в прекрасному місці, хоча слід сказати, що місця тут прекрасні всі. Все як на картинці з дитячої книжки: чисте прозоре повітря, яскраво-синє небо, чудернацькі хмари, химерні дерева, блакитно-зелені валуни, молочна ріка зі стрімкими порогами, сірий пісок, яскрава смарагдова зелень, взагалі неймовірна кількість зелених відтінків, скелясті але привітні гори навколо, темно-сині гори вдалині, і вінчає все неприступна горда білозуба корона вершин з льодовиками і вічними снігами. І все настільки гарне й живописне, що аж не віриться, що справжнє – може, я потрапила у сибірську казку?

Вчора досить рано лягли спати з думкою встати пораніш і… пробалакали півночі, я аж захрипла, хоча більше слухала. Але цілющі місцеві повітря і вода вранці швидко привели до тями.

Зараз у нас привал на обідній чай. Я замріяно вдивляюсь у горизонт, увінчаний короною Алтаю, дуже хочу туди, але у нас інша програма. Наразі йдемо вздовж ріки Кучерла, назустріч її бурхливим водам, важко уявити, як тут сплавляються, бачили пам’ятники загиблим водникам.

 

19.08 

Час від часу, окрім купки туріків, на стежці зустрічаються алтайці на конях із собаками – гарне видовище.

Вчора проходили скелю з петрогліфами, преважно зображення оленів (чи то баранів?).

«Зустрівся» дуже забавний туалет, в Карпатах такого не побачиш. Тут взагалі часто трапляються добре облаштовані місця для стоянок.

На вечерю ми назбирали моховиків і зварили грибну зупу, я об’їлась і погано спала, хоча я і попередньої ночі не особливо виспалась, замордували сни – може то місцеві духи не дають поспати? У всякому разі сняться мені переважно друзі.

А сьогодні за сніданком прямо до столу гепнулась кедрова шишка – які смачнючі горішки! 

…Гірські очі. Озера. Молочно-нефритові води. Кучерлинські перли. Величезне (4 км завдовжки) перетікає у менше і далі у ріку. Зранку небо хмурилось, збиралось на дощ, а пообіді здійнявся сильний вітер і розігнав хмари, вичистив небо, погнав хвилі по озеру, сонце посріблило воду, освітило схили, засяяли вершини, заіскрились снігами.

20.08 

Дякуючи тому, що ми пройшли потрібний поворот вліво, ночували в унікальному місці: затиснена горами ущелина, кілька невеличких озерець біля ріки і велика кількість мілкої звірини. Мишки, ласки і найбільше пискунів – маленьких зайчиків з круглими вушками сіро-коричневого кольору. Стоянка наша – акурат примикає до каменепаду. Погодка дощова. Будемо повертатись назад пару км вздовж великого Кучерлинського озера по прибережних камінюках… 

…Озер тут неміряно! На підйомі до «цього», причому на досить крутому підйомі, причому по сипусі і каменепаді, нас застав дощ, який плавно перейшов у мілкий град, сікло добряче, а вітрюганище – все у кращих гірських традиціях. Змерзлі як собаки кинули свої кості на березі озерця, швидко залізли в намет і хукали-грілися. Але духи Алтаю до нас прихильні поки що – тривало це неподобство не більше години, далі наш добрий друг вітер розігнав хмарюки і визирнуло сонце.

Життя прекрасне! А яка краса навколо – немає гідних слів, щоб описати! Чи думала я колись?.. «На алтайських горах-ах-ах жил великий падишах-ах-ах…» Ах!

А небо постійно змінюється, й разом з ним змінюється краєвид – все навколо ніби намагається показатись у всій своїй красі, вразити багатогранністю і неповторністю кожної хвилини, відкрити нам свою таємницю, привідчинити двері у… 

21.08 

Ранок чудесний: яскраве сонце, чисте свіже повітря, легенький вітерець, ні холодно, ні жарко, рис з родзинками на сніданок – пісня! Рушаємо далі…

    …Це озеро, на відміну від попередніх молочно-нефритових, смарагдове й кришталево чисте, отже – висота, тут не водиться риба, взагалі нічого не водиться, окрім, напевно, бактерій – ці є всюди. Умовно назву його Високе.

Лізли сюди довго й тяжко, але воно того варте. Я навіть раз скупнулась, вода, звичайно, холоднюча, але я б іще раз влізла, якби сюди не спустились четверо скелелазів. 

Але ж і вітер тут холодний: як задме – куртку вдягаю, стишиться – пляж! Повітря – не надихаєшся, краса – не надивишся...

Так хороше, що ніц більше й не треба для щастя, так би і сиділа тут: вода ледь п’ятки лоскоче, сонечко ласкаво торкається, навколо скелясті гори у снігах, на небі – легенькі хмаринки, і тиша, яку порушують хіба шепіт води та розмови альпіністів неподалік.

Сонце заглядає в озеро і розсипається сліпучим сяйвом, тисячами яскравих маленьких сонечок. Навколо кольорові камінці… Хлопці поряд притихли, і чути тепер лише звук ріки, яка каскадами стікає з озера в ущелину, у яку нам «світить» завтра спускатись. А потім знову круто вгору, на перевал – важко, але все потрібно заслужити…

22.08 

…Особливо красу!

Перевал з дивною назвою «Рига-турист» позаду. То було правдиве заняття з альпінізму, причому спуск, як часто буває, був важчим за підйом. Правда, треба бачити той спуск – суцільна сипуха на досить серйозному ухилі.

Пару годин ми з Г.І. чекали внизу своїх супутників. Потім помалу стали просуватися далі до озер, де вирішили робити стоянку. До втоми в очах видивлялись ми манюні фігурки на схилі, але…

Здійнялась негода, ми заледве встигнули заскочити в намет, і тут таке почалося!.. Страшно було уявити, як там наші на схилі, та й ненаші також (за нами йшла група з 10-ти чол., вони й так слабо йшли…). Але, як і переважно, тривало то не більше години, вітер все розвіяв, виглянуло сонечко, життя почало налагоджуватись. Тим більше, що фігурки на горизонті нарешті з’явились, і наші, і 10 чол. іншої групи. І краса знову навколо: гори, озера, небо, хмари, сонце, ріки, водоспади, вітер – все ніби те ж саме, але і все інше, і не набридає!..

    Гуляла, зустріла кількох бабаків, такі гарнюні, тлустенькі, гірських козликів, ціле сімейство, якась чорно-біла птаха випурхнула з-під ніг. Бачила згори озеро Аккем, до якого ми підемо завтра. Знайшла на землі жмут кольорових стрічок (досі на моєму наплічнику) і надибала кам’яний стовпець з вишкрябаним на ньому знаком ОМ. 

Заходить сонце…

Розмови плавно з ріки

У озеро… Холоне чай.

23.08

Білуха сховалась – я так і знала! З’явилась вона вчора пізно ввечері (тобто я її вперше побачила), фоткати не було змісту моїм апаратиком, а жаль – було так гарно: внизу озеро, над ним зигзагами йшли горб, гора, далі ще більша гора, і між ними – білий вершечок, хмари розвіялись – і вона показалась. Вже другу ніч поспіль я вибігаю вночі до вітру і милуюсь зорями – як пшона! – а вранці хмарно. А сьогодні вночі була справжня гроза  з громовицею, дощ періщив як під тиском, вітер бушував, і я зрозуміла, що навряд ще побачу її, Білуху.

…І знову дощ. Рве наш намет бешкетник-вітер. Дощ я люблю, але зараз він трохи не до речі – у нас ще добрячий шмат дороги попереду… Грім, блискавки – цікаво, коли ми зможемо рушити далі, невже під дощем?

Тільки-но скінчився дощ, я вискочила з намету і помандрувала на чергову екскурсію місциною під назвою «Семиозерье». Детальніше дослідження території виправдало цю назву – озер тут надцять, великих і малих, різнокольорових, різноформних, різновсяких – дуже приємне місце, але коли без затяжних дощів. 

В будь-якому разі ми вже його покинули, по дорозі трапилось два симпатичних водоспади. Спустились швидко й легко, особливо у порівнянні з учорашнім перевалом.

 В Аккемській долині є досить велике однойменне озеро, правда, менше за Кучерлинське, і звідси потрясний вигляд на хребет Білухи – білосніжну корону Алтаю! Нажаль, над нею постійно пролітають хмари і, чіпляючись за вершини, затуляють їх.

Через ріку, що витікає з Аккему, основна частина нашої команди за символічну плату (маленька пляшечка спирту гг) переправилась на човні, Г.І. йшов бродом, місцями по бедра.

А далі почалась чергова казка – містичне урочище Ярлу: різнокольорові гори, химерні дерева, молочна ріка, водоспади, гриби…

Знову на вечерю була грибна зупа-каша. І злива знову загнала нас в намети. В результаті вже темно – у такий час ми вже спати лягали, а тут ще чай не пили. Зате нарешті розпалили вогнище, а то попередні пару днів на примусі готували – вище 2 тис. км з дровами туго.

 

24.08 

День Незалежності України ознаменувався тут черговим дощем, і на цей раз ми, здається, влипли – вітру немає, небо сіре – схоже, цей дощ надовго!..

Вся шикарна програма на сьогодні – коту під хвіст. А вночі знову було всіяне зорями небо, увечері – жодної хмаринки…

Я ще й трохи занедужала. Сидимо-лежимо в наметі, балакаєм, мовчим, була б якась пляшка – веселіше було б, а нема…

Живемо ми під модриною, їх тут море, такі невеличкі гарнюні деревця з рідкою короткою хвоєю і манюніми шишечками.

Вогнище наше, напевно, залило…

І у лазню я вже не потраплю…

Оце так свято видалось!

Зате «познайомилась» з едельвейсами – їх тут повно! – малюсінькі пухнасті зірочки: на перший погляд зовсім непоказні, навіть непомітні, аж дивно, чому такий ажіотаж навколо цих квітів? Адже у горах цвіте стільки краси – і їх назви мало хто знає, а от про едельвейси чули всі, хоча могли б і не помітити під ногами. Але є в них щось таке, дуже привабливе, іноді красу треба вміти розгледіти.

… Дощ лиє як з відра, сусідній намет співає, а у нас тут хата-писальня: Г.І. пише характеристики своїм «кавказцям», а я – ось це… Ось так пропадає день походу. Хочеться вина гарячого, або коньяку, душевну компашку своїх друзів, побалакати, поспівати, пограти у щось… Але найбільше хочеться йти далі.

Краще за все сюди приїжджати у вересні: переважно сонячно, вдень тепло, вночі заморозки, листя беріз і модрин жовтіє – дуже красиво. 

Вода стікає по стрісі

плавно мені у чобіт –

озеро для павучка. 

Вода у небі

Вода в землі

І між ними – вода

Вода в очах моїх…

Морська, мабуть…

А у душі яка вода? 

Хочу рибою

Хочу птахою

Хочу вільною

Може, духом безтілесним? 

Непогана думка, до речі, а ще краще – повністю володіти своїм тілом, аби воно не створювало обмежень і перешкод на шляху.

«Поснідали» ми біля 1 год, під дощем, пообідали невдовзі, теж під дощем, і пишу я зараз під дощем.

Між трапезами я сходила у розвідку до Майстра-каменя, це місце ще називають Городище. По центру Городища, власне, сам валун, вибачте, Камінь, що позначає місце Сили, біля нього – прапор із символікою «Живої етики» Реріхів. Навколо – багацько викладених із каміння символічних фігур, всюди ростуть едельвейси – вони тут священні, їм навіть підносять дари у вигляді цукерок. І все це обнесено невисокою стіною, складеною із каміння. Таке от магічне місце…

Зустріла дівчину, котра вже втретє приїжджає сюди на літо, тусити біля Городища. Я бачила кілька наметів по дорозі до Каменя. Умовно цих людей називають реріхівцями, хоча самі вони іншої думки. Дівчина трохи просвітила мене про місцеві святі місця і про вчення Рікла, адептом якого вона є.

Вечеряли просто під зливою, навіть чаю не попили, залишили на вогні, я своє місиво підгорілих грибів із пюре доїдала вже в наметі. Якесь лихо просто! Іще б сніг пішов…

Не відпускає нас магічне урочище Ярлу, мабуть, є якась причина…

 

25.08 

Біля 10 ранку скінчився дощ, блиснуло сонце, невдовзі знову небо затягнуло, але хоча б ніц не падає.

Сходили всі разом до Каменя разом з моєю вчорашньою знайомою – дивні люди є на світі… Повертаючись, я посіяла фотік – мало серце не зупинилось – усьо пропало, шеф! Але, на щастя, я його знайшла на півдорозі: висів собі на кущику.

Погодка – туман, мілкий дощик. Збираємось в дорогу…

Йшли вздовж ріки Аккем: переправи, ліс, болото, дощ, мокро. Під вечір набрели на стоянку в лісі. Вечеряючи у компанії проливного дощу зі сміхом згадували, як у перші дні походу ховались по наметах, лишень закрапає. Тепер ми – люди дощу. Навіть вогонь розпалюєм під ним.

 

26.08 

Спимо ми тут як ведмеді у сплячці, по 10-12 год, дощ дуже сприяє.

Зранку визирнуло сонце, але хмари також є. Сушимось, сподіваємось. 

…Сьогодні у мене був важкий день – я на власному досвіді переконалась у необхідності для походу гірських черевиків. Одним словом, пішла я в гумаках. Ними, звичайно, болото зручніше місити, адже після попередніх дощових днів стежка перетворилась на брудне місиво по кісточки, але цим їх переваги вичерпуються. Всі мої сили спочатку йшли на те, щоб не послизнутись і не гепнутись у болото, пізніше частину сил я відвела для боротьби зі злістю, потім ще додалась боротьба із жалістю до себе – розклеїтись і сісти заплакати прямо в болото було дуже просто у цій ситуації. Перший раз я не помічала красот пейзажу, а погода була чудова – цілий день світило сонце, а я бачила лише болото під ногами і слідкувала за тим, щоб не підвернути ногу на якомусь корені чи камені. Коліна та гомілки розболілись, адже гумаки не тримають підйом. Останні пару км я пленталась на автопілоті, дуже боялась упасти, і вже не тому, щоб не обмаститись у болоті, а боялась, що не встану, так і буду лежати в грязюці і хрюкати. Лише одна думка тримала на плаву, що незабаром це все скінчиться. Думала, як прийду – упаду пластом і лежатиму годину. Не впала, навіть штани відмила у ріці, довелося терти жмутами трави, як коня. Коліна гудять, ступні горять, адже через гумову підошву я відчувала всі нюанси рельєфу. Це в черевиках можна йти як танк, а тут треба місце вибирати, куди ніжку ставити, а останні години вже не було ніякої можливості… Правда, є і один позитивний момент – ноги у мене сухі. Бо із власного досвіду знаю, що не промокають лише гума й целофан.

А вечір видався на славу: тихо, сухо, сидимо на відкритій поляні, сутеніє… Бачила три супутника, дві падаючі зірки, Велику Ведмедицю, Касіопею – небо зоряне, безхмарне. Закинули у жар кедрові шишки, завтра перевіримо, як там горішки підсмажились.

 

27.08 

Шишки трохи обгоріли. Я цілий пакет назбирала на сувеніри друзям. 

…Сидимо на перевалі, дивимося вниз на Тюнгур, за пару годин будемо там, внизу. Сонце сяє як на пляжі, колір неба коливається від ніжно-блакитного до темно-синього, легенькі мазки хмаринок. Г.І. робить асани, а я кайфую, просто так.

Трохи раніше двоє наших супутників покинули нас - спокусилися на гостинне запрошення шофера подорожньої вантажівки (вирішили, що з них доста!), залізли туди і були такі. Ми ж вирішили випити цю чашу до дна :). Правда я загальмувала віддати в машину хоча б пакет із шишками, котрий не вміщався у мій 100-літровий наплічник, і «їхав» прив'язаний зверху (аж не віриться, що була колись таким «лосем»!..).

Коли спустились на турбазу, тут же ломанулись в аїл (місцеве кафе), наїлись від пуза, ми тут вже звикли до цього. Потім ще чайком потішились. Навколо знову фантастичні горби Тюнгура, ніжних пастельних вечірніх кольорів, все у фіолетовому серпанку, що додає магічності пейзажу.

    Загорілись ліхтарі. Мої супутники збираються в лазню, я з технічних причин не складу їм компанію, але хоч голову помию, «за щьот фірми», як висловився директор бази. 

…Я таки побувала в лазні, правда не парилась, але з тазика гарячою водою облилась – кайф!.. Я ж гарячої води не бачила з 9-го числа, коли вирушила зі Львова у цю подорож, хіба що в чайнику :).

«Відхідняк» 

28.08 

Встали зовсім рано. Від’їжджала половина нашої команди, Женя й Наташа. Провели, потім пішли фоткати ранковий туман.

За сніданком з нами розговорився один дядько, наш потенційний шофер на завтра, він привіз сюди свою жінку на оглядини місцевих красот… В результаті я спокусилася на запрошення і поїхала з ними прямо з-за столу, навіть чаю не попила. Спочатку була екскурсія по селу, заїжджали до «потрібних» людей, потім поїхали за село, на горб, звідки видно Білуху. 

Повертаючись, заїхали в магазин за пивом, якого там не виявилось, зате купили вони горілку, а я вино. По дорозі до іншого магазину підібрали двох австрійців з перекладачем, вирішили просто так їх не відпускати, і почався вояж по новій. Одного австріяка десь загубили за процесом фотозйомки, другого з тлумачем повезли на той самий горб, звідки Білуху видно, потім поїхали шукати маралів… «Діана – богиня полювання, а я – мисливець, отже, і моя богиня також» – проголосив австріяк у процесі знайомства. Я свою німецьку, на жаль, забула зовсім, мені стало прикро. З того всього я відкрила свою пляшку вина, сидячи прямо на землі, поки всі милувалися «Короною Алтаю».

Потім вся компанія прибула на нашу турбазу, іноземця повели в аїл, де окрім їдла, ще й сувенірами торгували. Пили пиво. Потім розійшлися. А я з Г.І. сіли пити чай з місцевими смаженими плюшками, топленим маслом, що лишилося з походу, цукром і горіхами, і тут я, як в анекдоті, «отруїлась печивом». Скрутило мене сильно, і не дивно – два тижні на натурпродукті, без спиртного, і тут бац – отака дурня, ще й цукерками якимись нездалими закушувала… В результаті відмінено похід за грибами, я залягла в наметі: в голові – сумбур, в животі – революція. Думала, приїду назад – буду ділитись враженнями з Г.І., а тепер ледве говорити можу, а ще шмотки в дорогу збирати…

А стільки вражень! Алтайська жінка на коні, бабця на мотоцику, ширша, ніж довша, нетверезі хлопи («у трезвого алтайца машина не едет»), селяни за роботою в полі, мисливець (чи єгер?) на коні з собакою: рушниця за плечима, капелюх, постава ковбоя, недобрий погляд... :)

Люди тут живуть бідно. Вони досить замкнені, не надто привітні, але мені симпатичні їх простота і наближеність до природи.

Центральна вулиця Тюнгура – ім. Сухова! Дуже доречно. Ніде не помітила жодного кота, зате багато собак і мишей.

…Протяжно мукають тюнгурські корови, іржуть коні. Алтайці дуже люблять коней, яких тут багато. А от з іншою скотиною возяться неохоче. 

З’явилась можливість виїхати сьогодні ввечері, і мені довелось вилізти з намету і збиратись у темпі вальсу. Поки я збиралась, можливість розвіялась, і тепер мій рюкзак одиноко стирчить як свічка біля нашого намету.

Вечоріє. Г.І. ретельно й методично коле полінця на щепки, розпалює вогонь, будемо вечеряти.

 

Дорога назад 

29.08 

Виїхали біля 6 ранку. Туман. Якась вівця-наркоманка вдихає вихлопні гази Жигуля.

Осінь. Сьогодні прийшла осінь: запахи, колір неба, жовтіюче листя і особлива осіння тиша… Останній погляд на тюнгурський міст, що ніби виростає з туману, на аїл-кафе «Кайинаш» (ялина), нашу стоянку, гори.

Їхали вздовж ріки, схід сонця з-за гори в тумані – рожево-персикове сяйво. По дорозі – кімкідуківські пейзажі, легкі прозорі пастельні кольори.

Заїхали на сирзавод «Амурський», купили сир «Дамський». Зустріли льоху з поросятами й індика з гаремом. Над нами птахи летять у вирій.

 

В Горно-Алтайську ми пересіли на іншу маршрутку, їхали з тими ж скелелазами, що і сюди 2 тижні тому, вони були на Білусі…

Зупинялись скупнутись у ріці й перекусити. Дорога була нудна. Маладьож напилася.

В Барнаулі була якась суцільна біганина, мені було дискомфортно, як і завжди, коли повертаюся з гір у цивілізацію. Довелось полікуватися пивом.

В Новосибірськ їхали в дощ, приїхали в ніч. До залізничного вокзалу топали годину пішака: йдеш – жарко, зупиняєшся – холодно, рюкзак важкий, натхнення вже нема, набридло. Нічого, от у поїзді вже полежу нарешті у спокої.

А Новосибірськ – гарне місто, навіть вночі помітно.

…По-місцевому – 2 ночі, у Москві – 11 вечора, у нас – 10-а, а батьки сплять, я їм дзвоню за 3 тис. км, а вони сплять!..

 …Сіли у потяг. Перед тим померзли в очікуванні свого причіпного вагона. Потяг спізнився, тепер наганяє і добряче гойдає, ми ще й у хвості – весело. Попили чайку, об’їлись халви – життя налагоджується. Правда, з провідницею не повезло – злобна тітка попалась.

Назад їдемо трохи іншою дорогою, коротшою і північнішою, бо їдемо до Петербургу. Але я ще на Алтаї… подумки, душею.

Тут вже 30 серпня, середина ночі, а в Україні ще 29-е…

 

30.08

Ранок почався з самого ранку: люди, метушня, радіо, сонце, Омськ, перон, чай, сир, хліб, халва, цукерки, знову чай, пасьянс, скучновато… пряник, кордон з Казахстаном, Ісилькуль, марудно. Наш загончик плацкартного вагону пустий. Лише нагорі спить Г.І., а я тут сама на нижній полиці № 45 з персональним столиком.

Длубала кедрові шишки, добувала звідти горішки – навіщо мені зайва вага? І хоч робила це в рукавичках – руки чорні. 

Чорніють пальці й нігті

Росте сміття в мішечку

І блиск в моїх очах – горішки! 

Тріщить зубна емаль,

летить луска, народжується

перлина тайги, і зникає

у нетрях шлунку –

працює Майстер Бурундук. 

Вийшла в Петропавловську на перон з метою купити щось смачного, а там дивна картина: порожньо, аж моторошно, всюди стирчать таблички з погрозами штрафу за торгівлю на пероні у розмірі 4 тис. танге (напевно, то багато), а за решіткою паркану під пильним наглядом спецназу товпляться продавці всякої всячини, у т.ч. моїми омріяними маленькими динями. Але у мене була крупна купюра, і я не ризикнула – ану як гроші візьме і чкурне, а я поки паркан перелізу… Довелося задовільнитись пивом «Сибирская корона», купленим раніше, і спогляданням динь. 

Яскраво сяють плями

рудого сонця, шклом спотворені –

ллється по жилам хміль. 

…В Росії теж є Галич!

 

31.08 

Ранок. Народ потрохи прокидається. Свердловськ я вчора проспала. І взагалі сплю по півдоби, бо з моєї полиці мене досить безцеремонно попросили, щоб поселити туди якусь бабулю. Так що тепер я живу на верхній бічній полиці № 50 і спускатись мені нікуди. 

Клітка без гратів

Труна без бічної стінки –

Верхня полиця плацкарти. 

Так і поетом можна стати, з нудьги…

Г.І. перервав потік моїх думок, і ми поснідали, потім грали в шахи, мені щось сьогодні не везло… Кіров. Живемо тут як в теплиці, цілий день сонце у вікно, і хоч топлюся, та не худну. Та й як можна схуднути, коли стільки їсти й спати! 

Где ты моя, черноглазая, где? –

В Вологде-где-где-где, в Вологде-где… 

Будемо проїжджати вночі.

 

Трохи Пітера між іншим 

1.09 

Під’їжджаємо. Через хронічне запізнення потяга нас не випускали гуляти на останніх зупинках. Допито вино, зіграна остання партія в шахи. Доїли, правда, не все, але чесно поділили. Дощить. Попереду – невизначеність, щось у цьому є, хоча в таку погоду…

Була потрачена маса душевних і фізичних сил, щоб додзвонитись з вокзалу до моїх пітерських родичів. Попрощались з Г.І. Тепер чекаю на свого родича, який забере мене звідси, з Ладозького вокзалу, їм морозиво, п’ю пиво з пиріжками, намагаюсь розслабитись. 

Упала я родичам як сніг на голову, та шопоробиш - ро-ди-на ).

Після радісного хлюпання в душі я з двоюрідною сестрою і її донькою, моєю похресницею, пішла гуляти набережною, споглядати чайки і великі кораблі.

А увечері мене ще й прихопили зі собою в гості до знайомої, власниці великого чорного дикого банькатого очеретяного кота. Там ми об’їлись куркою і тортом. Повертались на метро, плентались веселою гамірною нетверезою компанією. Але хорошого забагато не буває – вдома ми ще й кавуном доправились (обоги!)... 

Тусувала я в місті-на-Неві 4 дні, але то окрема історія... 

5.09 

Сьогодні додому. Пора вже і честь знати.

Снилися мені сьогодні гори, високі, у снігах... була якась напружена ситуація, мені потрібно було десь іти самій та й таке… 

От і рушив потяг. Прощавай, Пітер. Тут дуже багато китайців (чи корейців?).

Знову дощ. Але дощ у дорогу – це добре. Правда, холодно стало, лиє як з відра – не вийдеш на зупинці прогулятись. Скучно.

 

6.09 

Читаю куплену в Пітері книгу. Далі лиє дощ. Якийсь час поряд їхали наші заробітчани – йо-ма-йо!.. якщо по них судять про українців – то це дуже сумно… 

Рівне. Українська мова! – дуже приємно. І дощ припинився, сонце, білі хмаринки, свіжий вітерець.

Здолбунів. Бабці з варениками, пиріжками, кукурудзою і т.п. – я вдома :). Як я мріяла про це кілька тижнів тому! Шкода, що тепер ніц у них не куплю – сестра так спорядила мене в дорогу, що я тиждень могла їхати, так об’їдатися – це жахливо!.. 

Ну от я і вдома. Від’їжджала місяць тому у повню, повернулася теж. А на Алтаї я місяця не бачила ні разу, лише зорі – дивина... 

P.S.: Була переконана, що обов'язково приїду сюди знову. Тепер уже не так впевнена...