Останні вихідні квітня пощастило потрапити в Ґорґани.Квітень цього року видався "гірським" - як це тішить! :)
Процес добирання був ...ем-м-м... складним. Але воно того вартувало.
Отже. Мені треба було потрапити в Болехів у суботу ввечері. Є автобус Львів-Долина о 18:15 (останній), але з огляду на ситуйовину з пандемією (а також з нашим громадським транспортом загалом), варто було уточнити, чи він буде. Додзвонитися на АС-8 (автостанція на залізничному вокзалі) виявилося непросто - хронічне "зайнято". Залізла на сайт з автобусами, де в таблиці, окрім іншої потрібної інфи, фігурує також імовірність рейсу у відсотках. Навпроти 18:15 ймовірність була 9 %, тож я подивилася попередні варіанти: 17:25 - біля 60 %, 16:35 - біля 80 %. Вирішила спробувати 17:25. Потрохи збиралася, черговий раз набрала автостанцію і - о чудо! взяли слухавку і повідомили, що останній сьогодні бус на Долину о 16:35. На годиннику було 16:20. Я дозбиралася за 5 хв, вилетіла з хати, вирішила перехопити автобус біля "Скрині", бо на вокзал явно не встигала. На зупинці стояла о 16:38, але він так і не приїхав, або виїхав з вокзалу раніше і я його пропустила... Потопталася до півгодини часу на зупинці в очікуванні автобусу на Моршин - вони раніше їздили доволі часто. Але такого теж не було, перед 17 год проїхав один на Славське. Подумала - а раптом їх сьогодні вже не буде, і пішла на вокзал це з'ясувати. Там одразу помітила, що на Моршин один стоїть. Пішла до каси і спиталася, чи буде сьогодні ще щось на Долину, сказали - ні. Взяла квиток на Львів- Моршин, котрий якраз за кілька хвилин мав відправлятись (о 17:15). Підходжу до зупинки і бачу як "на всіх парах" круто заходить "на посадку" Долина-Львів. То ще нічого не означало, тому я не поспішала тішитись, а пішла до водія питати, чи часом не збирається він ще сьогодні в Долину. Відповідає, що поїде, якщо будуть люди. Я тоді кажу - ну то я вас, мабуть, хіба в Моршині вже зачекаю. А він такий - як ви не поїдете, то й я не поїду, хе-хе. Тож пішли з ним разом до каси, щоб замінити мені квиток. Я з одного боку втішилась, а з іншого розгнівалась - ну як же так? доколє?! буде отака фігня з транспортом... Чула як водій весело перегиркнувся з диспетчером, мов, ти чого мене не записав на рейс? - а ти чого так пізно приїхав? І це в еру мобільних телефонів та комп'ютеризації... Вопшем чекати мені довелося ще більше години, поки Львів-Долина 18:15 (саме той, який мені був потрібен, той, що 9 %...) вирулив з АС-8... Я водію кілька разів сказала, що маю встигнути пересісти в Болехові на автобус Болехів-Сукіль (бо попереднього разу спізнилась). Чи то я винна, чи то він поспішав на нічліг, але в Болехові ми були на 15 хв раніше графіку. А бус на Сукіль якраз цього вечора не поспішав, тож я ще до години часу провела в Болехові - зайняла найкращі місця в автобусі, перекусила, помилувалася краєвидами... Виїхали ми з Болехова біля 21 год, ще підвозили пасажирку до скель Довбуша. В селі Поляниця (куди мала сьогодні добратися) я була вже біля 22 год. Мене зустрів колега Мирон, щоб не блудила поночі по селу. Поки прийшли, зробили канапки, побалакали, вже й 23 год минула. Далі сон до 1-ї ночі, збори, а тоді вйо далі - автом в Осмолоду. Біля 5 ранку були там. Дорога на відрізку Перегінськ-Осмолода традиційно жах із жахів!
О 5:30 вирушили в гори. Одразу взяли швидкий темп. Десь за годину мій організм почав мені мститися - темніло в очах, гуло у вухах, нудило. Все ж треба було помаліше стартувати. Було холодно, пролітав сніг, це трохи бадьорило і не давало зомліти. Долину ріки Котелець я проминала як у ві сні. Мабуть, я пленталась як підстрелена, а Мирон поспішав на токування глухарів. Я його затримувала, тож коли ми почали підйом на Плісце, то розійшлися - Мирко поскакав кудись угору й убік, а я поволі підіймалася, насолоджуючись тишею і самотою, і особливо тим, що можу вже не поспішати.
Помалу вийшла на Плісце, де зараз є туристичний притулок. Спочатку думала, що там і спинюся, принаймні на якийсь час. Мелькнула навіть думка про піч і чайок. ) Але на Плісці зрозуміла, що почуваюся вже краще - комфортний темп привів мене до тями. Тож пішла по Миронових слідах (снігу було вдосталь), досить швидко побачила його, а от глухарів - ні. Мирон стурбовано бігав туди-сюди в їх пошуках, я вирішила не заважати і пішла на Ґрофу. Гадала, що пройдуся у своє задоволення, на вершину лізти не буду, якщо буде не в кайф - була ж там півроку тому.
Чим вище я підіймалася, тим гіршою ставала погода. Коли наблизилася до межі лісу, на секунду засумнівалася, чи йти далі. Але магія вершин зробила своє діло - я пішла далі, у вітер і сніг, а що? - я ж вирішила, що піду, якщо буде в кайф, а мені було кайфово. ) Трохи лячно вже стало ближче до вершини - сніг був твердий і слизький, а схил крутий, теоретично можна було "усвистати" вниз. Але я була обережна й уникнула швидкісного спуску.
На вершині все сподівалася, що може розпогодиться хоч на кілька хвилин, але Ґрофа була не в гуморі, тож я походила туди-сюди, познімала та й посунула донизу. І чим нижче я спускалась, тим кращою ставала погода.
А на Плісці взагалі прийшла весна! Я зайшла в будиночок, залишила там речі та й пішла гуляти околицями. Трохи непокоїла думка, що ми з Мироном не домовилися, скільки часу триватимуть наші "соло", домовилися лише, що зустрінемось на Плісці, але - коли? Та невдовзі Мирон з'явився, сказав, що бачив багато глухарів, тож всі були задоволені і вже нічого не затьмарювало такого чудового ранку - була 10 год.
Ми розсілися на заслужений сніданок, поспішати було нікуди. Треба було вирішити, що ж робити далі, бо час є, а покидати гори так швидко не хочеться. Я попросилася знову пройти траверсом "Плісце - хата під Конем" (яким ходили півроку тому, лише у зворотньому напрямку) - дуже сподобався, особливо кедри. Що ми і зробили, і не пошкодували. Біля хатинки під горою Кінь Ґрофецький (на сідлі між ним і Ґрофою) було вирішено відвідати ще й Коня - минулого разу на це не було часу, а зараз і час є, і натхнення, і головне - погода ляля!
Сонце розійшлося так, що мені було вже навіть спекотно. З Коня відкриваються бомбезні краєвиди, навіть краще, ніж з Ґрофи, хоч вона і суттєво вища (1552 м і 1748 м відповідно). Тож ми дуже втішились, що вирішили сюди заглянути, і зависли на фотосесію.
А з Коня пішли просто вниз за азимутом. Правда азимут обрали трохи не той. Я звинуватила Мирона, що то він навмисне, бо хотів поближче сфотографувати монастир. Так чи інак, але спустилися ми майже туди, тож довелося повертатися вздовж ріки Молода до роздоріжжя. Це вже було трохи занадто для мене. Я розрахувала сили на певну порцію неподобства, тобто спуститися з Коня без стежки, але в потрібну точку, де чекало авто, а зайві кілька км мене трохи деморалізували - фізично, бо занадто, і морально, бо боялася не встигнути на автобус. Правда, певна сатисфакція була - бачили дуже гарні місця, крижнів, чорного лелеку і чули рев великого оленя, а Мирон ще й встиг його побачити.
До авто ми втрапили о 15:30, на автобус встигнути шансів було мало. Тож я успішно скористалася ББКаром - пощастило.
Як завжди у горах - ні про що не шкодую. )