Омріяні та все ж несподівані... )
Дійшли цього разу з Ворохти до Верховини, бо мали на один день більше (ніж минулого разу). Маршрут несподівано намалювався новий. Аж двічі ))
А тепер по-порядку.
30 червня
З Ворохти стартували після 16 год від маленького костелу неподалік вокзалу (попереднього разу почали маршрут від церкви Різдва Богородиці), і це суттєво видовжило шлях, до того ж він не такий мальовничий, тож мабуть більше туди не піду.
Біля 17 год, заморені спекою, були під горою Лиса, далі мали йти підковою через вершину Діл, але так нам сильно не сподобався крутий підйом на якийсь попередній безіменний горб, що ми вирішили піти козячими траверсами, заодно води набрати. А дарма... Дерлися ми довго і тяжко, води правда набрали, але незабаром нас і так серйозно намочило прямісінько на схилі - накрила затяжна гроза, тричі посипало градом, було несолодко.
На стоянку зупинилися вже після 21 год десь за горою Діл. Після грози завжди дуже гарні яскраві кольори зелені й неба, тож мали деяку сатисфакцію за "незручності". Місце теж було суперовим, хоч тут пощастило.
Вночі ще тричі поливало, а вранці знову була гроза, отакі погоди...
1 липня
Наступного дня нарешті дійшли до полонини під горою Рижа, де планувалась (ще попереднього дня) ночівля. І нарешті визирнуло і пригріло сонце. Я обвішала мокрими речима свій наплічник і своїм виглядом напевно нагадувала торговця на ярмарку.
Коли стало зрозуміло, що цією дорогою ми спустимось у Волову, довелося приймати нелегке рішення її покинути і дертися тупо вгору по азимуту на вершину Версалем, бо це був найкоротший шлях потрапити назад на наш маршрут.
Так я потрапила на гору, котра кілька років тому заманила мене в ці краї (я побачила її та сусідні вершини з гори Біла Кобила, що неподалік Верховини). Видряпалися ми на неї що-називається "на бровах"...
Біля 21 год нарешті опинилися на потрібній дорозі (Алилуйя!), і невдовзі спинилися на полонині з виглядом на Говерлу й Петрос. Я поставила намет входом на той краєвид в надії милуватися ним зі самого рання, але ніт.
2 липня
Зранку нас привітав туман і краєвиди були єднакі на всі чотири сторони. Але то дрібниці, головне - не падав дощ!
Цього дня до обіду погода була що треба - ні холодно, ні жарко, тихо й спокійно. Ми піднялися на вершину Ґреґіт (на котру я облизувалась з полонини Германівка попереднього разу перед спуском у Волову), гарно там посиділи, гадаючи коли нас знову поллє.
Чекати довелося недовго - на полонині за Ґреґотом почалося. І лило три години, дві з яких на нас. За тим дощем ми пропустили потрібний поворот, різко направо в сторону Білої Кобили, і пішли в село Бережниця, що в принципі теж було незле, але мокрими, голодними та, головне, холодними і втомленими, розібратися в цій ситуації було нелегко. Тож ми попросилися перевести подих у місцевої господині на висілках.
Майже годину сиділи у неї в коморі і чекали, коли ж нарешті спиниться дощ. А тоді напросилися на нічліг, бо вже був вечір і йти далі в ту мокрінь нікому не хотілося. Ганнуся з двома малими дітьми не побоялася прийняти у своїй хаті 5 незнайомих людей і була до того ж дуже гостинна та приязна - такі люди зараз на вагу золота...
Ми відігрілися, підсушилися і нарешті почували себе майже білими людьми, навіть пограли "у міста". )
3 липня
Вранці ми рушили в село Бережниця, щоб звідти вийти на трасу поблизу Верховини. Але потім передумали і таки пішли в сторону Білої Кобили - ми легких шляхів зазвичай не шукаємо, а у цьому поході не шукали особливо.
Тож уже втретє в цьому поході від самого майже низу полізли вгору. Таки вийшли на сідло між Білою Кобилою (на вершину не підіймались) і горою Віпчинка і звідти вже через село Віпче таки дійшли до Верховини, хоча з самого початку я мала сильні сумніви щодо цього. Але змогли - хоч як не блудили, а до мети добралися, аж дивно...
У підсумку - похід був важкий, але результативний у плані інформації на майбутнє.
Ну і я була на Версалемі і Ґреґоті!