Один день краще, ніж жодного – подумала я – і погодилась сходити на гору Ключ, де була багато і один раз, але знову ж таки – краще на Ключ, ніж нікуди...
Приїхали на авто (Юра, Ваня, я) до самого водоспаду Кам'янка когерентно з великим туристичним бусом, що переслідував нас іще зі Стрия. Тож до Мертвого (Журавлиного) озера довелося підійматися разом з купою народу і гідом. Це мене настільки не порадувало, що я навіть до озера не пішла (оскільки бачила його багацько разів), а одразу завернула вбік, згідно запланованого маршруту, першою опорною точкою якого був "Острів Паски". Це умовна назва доволі великої і живописної групи кам'яних останців на початку хребта Ключ, там же є відома печера "Пілігрим". У печеру ми не полізли, а от між каменями побродили, грибів трохи назбирали.
Перехід хребтом Ключ простий і ненапряжний, але трохи нудний - пару годин лісовою стежкою без особливих перепадів висот і без краєвидів. Море ожини і трохи грибів дещо рятувало ситуацію. А з краєвидами у Сколівських Бескидах взагалі не дуже, тож таке...
Вершина гори Ключ живописна завдяки каменям, які тут знову визирають з-під землі. Тож ми зупинилися тут на обід.
Далі відвідали Могилу Січових Стрільців і вирішили спускатися донизу - програма виконана. Але тут нам зустрілася пара молодих людей, які порадили ще відвідати каньйон, раз ми вже тут. Я чула про той каньйон ще 20 років тому, якось із друзями шукали його і не знайшли, тож я була заінтригована і спокусила на те діло своїх супутників. Нам показали потрібну стежку і ми рушили на пошуки пригод, і мало не знайшли.
Спочатку стежка вела верхом, а каньйон власне проглядався зліва внизу і особливого враження на мене не справив, навіть відчула розчарування. Але тоді ми взялися спускатися донизу (глибина на око біля 40 м), і тут вже зовсім інша справа! Каньйон ніби відкрився нам, показався якщо не у всій красі, то принаймні частково. Хотілося рухатися далі, але діло йшло до вечора, гриміло, натякало на грозу, здійнявся вітер. Ми сприйняли це як знак, що пора - досить для першого знайомства.
Потім була спроба піти донизу прямо від каньйону, не повертатися до Могили УСС, але здоровий глузд взяв верх (або вік взяв своє ;)) – вирішили не барахтатися бездоріжжям, а повернутися як білі люди, нормальною дорогою, виритою кілька років тому невідомо для чого - по ній цілі автобуси можуть їздити, але то вже інша тема...
Спустилися до річки Лужки, що впадає в ріку Кам'янку. Так за їх плином повернулися до водоспаду, де нас чекало наше авто. Зустріли на стоянці пару, що спровадила нас у каньйон - кликали йти з ними у печери. Дуже хотілося, але пора було додому.