Бозьова

Гора Бозьова донедавна не потрапляла у моє поле зору, маловідома, невисока (1095 м) та й таке... 

І тішуся, що потрапила - приємний легкий кільцевий маршрут одного дня, розкішний огляд на всі 360 градусів, в основному на Боржавський полонинський хребет з одного боку та "компанію" Пікуй, Гостра та полонина Руна з протилежного.

Стартували вранці з Воловця, потяг прибув по 10 год, кілька кілометрів протопали Воловцем та його присілком Яблунево, про що зовсім не шкодую - було ненапряжно і взагалі непомітно.

Воловець вранці

Непомітно опинилися спочатку в осінньому, а потім раптово у зимовому лісі, було казково.

Нам туди, на Бозьову

"Борода короля"

Довго чи коротко йшли лісом - не пригадую, була зачарована ), так само раптово вийшли на полонини. А там і до вершини гори Бозьова дотопали, заслужили на обід.

Боржава весь час як на долоні

г. Пікуй

г. Гостра

Вершина Бозьової

Вниз мало не збігали, бо мали встигнути на потяг, тому спуск якось не зафіксувався у пам'яті. Помітною віхою на цьому маршруті була хіба вершина гори Гимба (так, тут також є така), бо по-1 гарна, по-2 ми там чуть не блуканули. Спускалися прямо у Воловець, іншим маршрутом, ніж піднімалися, і він видався довшим, не беруся сказати точно - цього разу з обчисленнями у нас не склалося. ))

Вже перед самим Воловцем вирішили зрізати трохи і забрели у справжні жосткі нетрі, як у кіно про Індію наприклад. Правда, це було коротко і, на щастя, вже стемніло, тож побачили напевно не все...

Коли брели вже асфальтами Воловця, то тішилися "вогнями великого міста". На потяг встигли.

Біла Кобила для Орисі )

 Як і натякає назва - похід було сплановано на замовлення, і сплановано доволі незле!

Почалося це дійство о 17 год на Львівському вокзалі. Там ми сіли у потяг до Коломиї, такий потяг-автобус на три вагони. Хоч вони і гарні, але я їх не люблю, не та атмосфера, нема нарів персональних і чаю в підстаканниках. Мені було нудно, і от провидіння підкинуло розвагу у вигляді зламаного шахраями Телеграму, тож до Коломиї мала чим зайнятися.

У Коломиї нас чекав попередньо замовлений хостел "Бумеранг". Ну такоє, так у моїй уяві виглядають європейські в'язниці. Але як нема іншого варіанту за прийнятні гроші (250грн) - то можна.

Коломия файна, добре, що від залізничого вокзалу до автовокзалу є трохи топати - виходить невеличка екскурсія по місту.

А далі нас чекав Космач, туди їхати з Коломиї більше години, хоча кілометраж невеликий, але то вже гори. Дорогою милувалися з вікна на золоту осінь. Люблю гірські автобуси, вони мені миліші за всякі там інтерсіті ).

У Космачі раніше не була, лише багато чула (в основному з пісні про Довбуша )), тож поїхала туди з радістю. Він не розчарував - велике мальовниче село, а в цю пору особливо. Довго-довго "гуляли" ми вгору через все село, навіть трохи запарились, а маршрут тільки починається, вперед, до Лисини Космацької і Пожератула.

На ту Лисину йшли ми, слід сказати, таки довго, трохи з пригодами, але невеличкими, навіть оповісти нема про що, хіба про красу осіннього лісу. На вершині були вже у сутінках, які швидко перетворились у ніч, тож гору Пожератул ми просто пройшли, повз - а стільки розмов було про нього! )) Частину маршруту йшли темним-темним лісом, і це було б прикольно, якби не втомлені ноги і не горбиста стежка. До запланованої курної хати на полонині Мунчелик прийшли перед 19 год - нормальний результат (з автостанції Космача вирушили біля 13 год).

Лисина Космацька

Хата норм, навіть крута - стіни супердобротні (обшиті якимись панелями, що добре рятує від протягів), але дюже брудна... Та у темряві не видно бруду, а у теплій гарній компанії тим більше. Ці вечірні гірські посиденьки у колибах, коли на вулиці темрява і холод, а у тебе в хаті вогонь потріскує, казан булькає, чайник парує, на столі - ковбаски підсмажуються у спирті, лимончик нарізається, а з чарівної пляшечки нектар наливається - ні з цим не зрівняти! А трохи згодом вже рум'яним вийти надвір і милуватися зорями, поки не змернеш, а тоді назад у хатку - кайф ).

Наступного дня у програмі був Ґреґіт і основна вершина походу - Біла Кобила. Яка ж вона таки класна! - намбер ван ). Ми вирішила вшанувати її по повній програмі - і пройшлися від голови до хвоста через цекоти потипу ґоґанських, але менш притоптаних - тут рідше ходять. 

Хата на полонині Мунчелик

Гірська капличка

Спина Білої Кобили

Орися на фоні голови Білої Кобили

Вчасно почали спуск, ще засвітло, але швидко стемніло, і на висілках села Бережниця ми трохи побродили. Та все завершилося добре і навіть вчасно - о 19 год ми були на місці ночівлі, у садибі Йо Мо Йо (так-так! )) Радісні, але такі вбиті, що ледве ходили й говорили. Та все ж задоволені собою і головне - горами. 

Невеличка заслужена реклама: ЙоМоЙо - це знахідка просто, за кумедні 400 грн з носа у нас була симпатична кімната у місцевому стилі з постіллю і балконом, душ, а також смачні вечеря та сніданок, ДЯКУЮ!

Вранці нас чекав спуск у Верховину 12 км через гору Грибкова в надії здибати грибочок. Та господарі люб'язно (і безкоштовно) підвезли нас у Криворівню (бо самі туди їхали). Тож наші ноги дуже раділи, хоча серця трохи сумнівалися - якось не спортивно чи що.., але опиратися халяві не стало сил.

У Криворівні ми трохи потопталися в роздумах, чи йти нам у музей (хоч якийсь) чи ні. Але таки поїхали у Верховину, де одразу пересіли на маршрутку до Ворохти. І от там ми вже надолужили, тобто погуляли. Погода була прекрасно-сонячна, як і першого дня, бо потім було хмарно, але ми не жалілись. Ворохта як завжди порадувала - і видами, і... всім решта ).

А також порадував потяг до Львова, чаєм і полицею для полежати, ну і трохи пивом. ;)