У цього походу є передісторія. 10 років тому я мала "пригоду" на Петросі. Якщо коротко, то у лютому 2015-го я опинилася на горі сама. Погода була дуууже нельотна, тому один учасник команди залишився чекати з наплічниками на полонині Головчеська, а троє вирішили піднятися на Петрос, туди й назад. Двоє йшли повільно, тому я не дочекалася їх на вершині. Замерзла, додзвонитися не вийшло, вирішила спускатися назустріч. А слідів то не видно: сніг - "бетон", напрямок оцінити складно - навколо молоко й заметіль. Починаєш йти з вершини - ок, а далі ти опиняєшся в прострації - білий космос... Після деяких метань я таки віднайшла сліди, а хвилин за 15 зрозуміла, що не ті, тобто не туди. За той час я встигла вже добряче збігти донизу, повертатися капець як не хотілося, та й не впевнена була, що не заблукаю ще більше, тому пішла далі тими слідами, вийшла із зони буревію і остаточно вирішила - назад ніні. Тут якраз мої товариші вийшли на зв'язок, нарешті! Я повідомила, що спускаюся в Кваси, і не просіть мене і не вмовляйте - назад у ту "дупу" я не піду. Далі був мій семигодинний соло-вояж донизу, який потребує окремої розповіді. Ті зрадливі сліди з вершини давно пропали, тож бродила я лісами-полонинами, поки не вийшла на дорогу, яка привела мене у Кевелів, що поряд із Квасами. Паралельно мене шукали по ближніх урвищах та ущелинах рятувальники. Але не знайшли - я добре сховалась. )) Віднайшлася я сама вже в самому низу, рятувальники підібрали мене на трасі та й завезли в Лазещину, де на мене чекала моя команда, що змушена була тягнути донизу мій наплічник - дякую їм усім і перепрошую!
Це була незабутня пригода, і захотілося відмітити свої подаровані долею ще принаймні 10 років, бо шанси стати "підсніжником" тоді були немаленькі. Тож хоч і не вийшло в лютому, але в березні таки відбулася акція "лютневий Петрос" з одним із учасників того походу.
Цього разу все пройшло майже зразково. Програма була іншою, але ключовий момент той самий - Петрос.
Стартували вранці з Ясіня через полонину Буковина, Шиса та Печеніжинська. На останній спинилися на ніч - місце там просто казкове! Потічки, панорами, простір - все як я люблю.
Наступного ранку, правда, мали "некислий" підйом на хребет та Петросул, але та полонина того варта.
На вершині Петроса сіяло сонце і він взагалі був дуже поблажливим цього разу. Аж не вірилося, що це той самий Петрусь, що не хотів мене відпускати 10 років тому.
Ми навіть розсілися з чаюванням навпроти Говерли, таким гостинним був господар.
Спускалися у сторону Шешула, на його вершину йти полінувалися й отримали "мстю" у вигляді довгого сніжного, зарослого "вредними" кущами, траверсу. Я так вимоталась, що краще б іще раз на Петрос піднялася. Наприкінці ми ще й блуданули, але про це я не шкодую, бо опинилися у несподівано класній хатині**** - карпатські 4 зірки імхо.
Вранці третього дня очікувано затуманилось. Атмосфера різко змінилася з радісно-феєричної на містично-залипальну - таке я люблю ще більше.
Так туманами-долинами ми спустилися у Кваси, прямісінько у броварню "Ципа" - така й була задумка. ;)
