Скільки Чорногорою не ходи - завжди знайдеться щось нове, або як мінімум не ходжене. У мене цілий міх планів стосовно її бічних відрогів та кулуарів.
Цього разу у програмі були озера. Не ті, всім відомі красені Несамовите та Бребенескул, а скромні непримітні озерця, що ховаються у заростях, і лише іноді з верхотури можна побачити їх блиск, ніби дорогоцінні камені в зеленій оправі чи очі долини, що сором'язливо кидають тобі погляди-бісики або намагаються зазирнути в саму душу. Такі вони - потаємні скарби Чорногори.
Стартували ми з товаришкою з траси Ворохта-Верховина, від повороту на Заросляк. Під пекучим сонцем дотопали кілька км до Завоєля, звідки почали маршрут на Шпиці через Маришевські, а точніше повз вершини Мариш та Велику Маришевську.
Ну-у, спочатку все було гуд, йшли добротною лісовою кам'янистою дорогою, мабуть ще за австріяків/поляків мощеною. А потім вона закінчилася... Уже далеко не вперше траплялася мені в горах така ситуація: є-є дорога, класно так нею чимчикуєш і тут раз - і її нема... Загадка. Особливо те, що на мапі вона позначена далі, ніби є.
Отже, було це не вперше, тож ми продовжили шлях за навігатором, на якому та дорога була позначена. Брели заростями, потоком, трохи прямо, трохи зигзагами по обидвох берегах, скакали камінням, перелазили повалені дерева і т.п. - все як завжди.
Складно сказати, скільки ми пройшли таким чином, оскільки час у таких місцях особливо відносний ), а швидкість, м'яко кажучи, невисока. Стежці зраділи дуже )). Дійшли до руїн притулку (зелене маркування з Бистреця), біля джерела перекусили - нас чекав неслабий підйом на Шпиці.
Спека вже давно минула, довелося вдягнутися, а чим вище - тим сильніший та холодніший вітер. На Шпицях було очікувано холодно та морозно-вітряно, але ми все ж вирішили тут ставати, якраз заходило сонце. Швиденько знайшли місце під намет, почали розводити господарку. Поки впорались, уже й стемніло.
Спали з вітром, але гріх жалітися - все одно з моїх трьох тут ночівель ця була найлегша. А вранці мали ранкове сонце на Шпицях - краса красивенна! Задля цієї оказії знову взяли зі собою сукні.
Після фотосесії та ранкового чаю пішли гуляти Чорногорою, поміж рутою (рододендрон східнокарпатський), попри Кізли та Несамовите до Туркула. Тут розпочиналася основна частина програми - ті самі озера. І першими нас зустріли маленькі Туркульські вічка та люб'язно запросили на сніданок.
А потім почалися бродіння. Дорогою до Верхнього озера ми намотували петлі між безіменними озірцями та рожевими від рути горбочками. Саме Верхнє затиснене зарослими берегами так, що й не дуже підступишся, але трохи жерепом, трохи лопухами таки дійшли.
А далі ставало все "цікавіше". Спочатку ми скоротили дорогу жерепом до Нижнього озера, потім таки зробили чергову петлю якоюсь лівою стежиною... Озеро Нижнє має вдале для стоянки розташування, але нас на той момент це питання не цікавило, тож вражень особливих не було, з огляду на нашу підтоптаність та купу бачених дорогою сюди водойм. Тож ми не затрималися й пішли далі. Але от куди далі?.. Вище нас чекало іще два озера, особливо друге - Брескульське. Але от яким чином туди піти? Мали дилему - або йдемо вгору (інтуїтивно, потоком, між хащами), або довшим варіантом, зате позначеним на мапі. Спробували одне й друге. Якийсь час трималися стежини, але вона пропадала. Тоді спробували вгору, але там хащі. Знову стежиною...
Мене почало турбувати питання, чи встигнемо ми на потяг такими темпами. Тож сумісно прийняли рішення кинутися тієї зрадливої стежки й прориватися вгору на хребет, по можливості "малою кров'ю". Спочатку все йшло доволі незле - ми йшли полянками, потічками, трохи навіть стежинкою козячою. Але жереп нам було не минути - так казала мапа. Тож коли очікувано вперлися в ту "стіну", то зціпили зуби й уперед. Побарахталися знатно, але бувало й гірше.
Прорвался до того, першого, безіменного, озерця - і видалося воно нам казково прекрасним після боротьби з "зеленими драконами". Трохи зализали рани на його березі та й полізли вгору, майже в лоб - Чорногірський хребет був уже близько. Брескульське озеро - та ну його, пішло спати. А за ним і Прутський водоспад - та що ми, водоспадів не бачили! )) Тож видерлися на хребет між Брескулом і Пожижевською, перевели подих і ломанулися прямісінько вниз на Заросляк, через метеостанцію - поспішали, бо треба було втиснутися в якийсь транспорт до Ворохти.
На диво все вийшло гладко - і транспорт був, і все решта склалось... А якихось кілька годин тому були сумніви, чи виберемося ми звідси (читай - з цієї дупи) сьогодні взагалі. А вранці того ж дня ми були у фантастично красивих місцях...
Гори такі - тут ти отримаєш усе і навіть більше. Відчуєш смак справжнього, навчишся відрізняти важливе від несуттєвого. Переживеш саторі та цей такий важливий досвід - перебування тут і зараз, у цьому моменті, без блукаючих де-інде думок: тільки ти і цей жереп, або ти і це озеро, ці квіти, цей вітер, цей простір чи ця нескінченна стежка під ногами ). Можливо навіть знадеш себе... Гори - дуже хороший вчитель, решта - за тобою!