Перший похід (Говерла, архів)

Вирішила, що варто все ж якось про початок того всього безобразія написати - 

як усе почалося і завертілося, так би мовити.

Моє перше знайомство з гірським похідним життям відбулося наприкінці травня 1999 року. Вже навіть не пригадую, як я погодилася на таке. Зате пам'ятаю, що напередодні була з подругою на вечірці у знайомого художника, а його друг мав відношення до біостаціонару, що під горою Пожижевська. Коли він почув, що завтра я збираюся на Говерлу, то черканув записку, щоб мене прийняли там, якщо що. Як у воду дивився...

 Важко навіть уявити зараз, наскільки я була не готова ні морально, ні тим більше фізично до того, на що підписалась. Я була без поняття, що брати з собою, що одягати (інтернет, де зараз усі черпають інформацію, тоді не був загальнодоступним)... Тож поїхала у джинсах і кросовках. На щастя, друзі, що взяли мене з собою, мали поняття. Один дав мені рюкзак типу «Єрмак», інший купив на секонді черевики (ще й з розміром вгадав!), мої перші гірські черевики – любі Мендели, служили мені вірно й довго. Тож я перевзулась, запакувала шмотки у позичений наплічник, і ми поїхали.

 Залишили авто на базі «Заросляк», воно одиноко красувалося на стоянці (єдине авто на Заросляку!). І пішли якимись химерними стежками. Як моїм друзям вдалося блуканути – я не знаю (мабуть, перейняла цю властивість у них), бо дорога там проста, але ми простих шляхів не шукали. А ще варили каву, барахтались у снігу, йшли слідами ведмедя. Мені все подобалося, окрім слідів (хоча ні - сліди теж подобалися, але трохи непокоїли). Питала хлопців, чи мають вони сокиру або хоч ніж. Відповіли, що сокира навряд допоможе, вже не кажучи про ніж – втішили, називається.

 Спочатку вийшли на Малу Говерлу, а потім уже й на Велику доповзли. Час від часу я лягала у сніг, бо більше не могла йти, тулилася лицем прямо в снігову кашу, заодно її поїдаючи-попиваючи (жовтий сніг не їла – упереджую запитання )).

Тут ведмідь спускався на дупі з гори

Вершина Говерли у 1999-му

На вершині було безлюдно (за весь похід взагалі нікого не зустріли), і була трава (трава, Карл!) з одного боку і сніг з іншого. Сама гора, краєвиди навколо, горизонт на всі 360 градусів зачепили за живе...

 Товариш О. виніс на Говерлу свої лижі, тож узувся і чкурнув сніжком донизу. Я заздрила по-чорному. Він зглянувся і почекав нас нижче. А тоді дав мені свої лижі! Слід сказати, що це було вдруге в моєму житті, коли я спускалася з гори на лижах, а тут ще й мокра важка весняна цілина (ну і лижі з черевиками завеликі), тож спуском мої зигзаги по горі назвати важко, але галочка є. ))

На Говерлі. Внизу зліва видно Заросляк.

Кривляюся для фото

 А далі знову були якісь дивні блукання. Мабуть пороблено було. Ми бродили снігами й якимись хащами (де лиш взяли їх там?). Пригадую як я і товариш Д. притомилися і сіли відпочити серед якихось кущів. А трохи нижче схилом борсався в заростях товариш О., бо заплутався у них лижами. Слід сказати, що О. інтеліґентна і навіть витончена натура, а тут чуємо матюки (це був перший і останній раз, що я чула від нього). Ми ж, ті-що-сиділи-вище, трусилися від холоду і доволі байдуже (попри щиру повагу та симпатію до друга) споглядали то видовище, обіпершись підборіддями на долоні. І тут я раптом видаю: треба якось допомогти О.., Д. каже: так... А очі такі повні співчуття і розуміння, але відірвати зади від снігу не вдається. Цей момент пам'ятаю дуже чітко.

 Потім ми нарешті вийшли з лісу і побачили над собою горбок. А на горбочку лавочка. На ній сидять чоловік і жінка, поряд великий пес і заходить сонце... Та картина закарбувалась у пам’яті на все життя і стала ілюстрацією моєї мрії.

На тому горбі вже пару десятків років жили (сподіваюсь, і зараз живуть) Юра й Люба, працювали у біостаціонарі, Юра брав по горах проби води й ґрунту, Люба поралася по-господарству. Казали, що за цивілізацією не сумують, «униз» спускаються раз на кілька місяців.

Прийняли нас на ніч (записка пригодилась!), що було дуже доречно, бо були ми мокрі, голодні й холодні. Слід сказати, що я настільки замерзла (промокла від снігу наскрізь), що хлопці пожертвували мені трохи коньяку на розтирання – ото джентльмени!

 Наступного ранку сиджу на лавці під хатою і дивлюся на гору вдалині  – дуже мені подобається. Питаю: що то за гора? Кажуть: Петрос. І я одразу захотіла туди піти, але це вдалося здійснити лише за кілька років. 

Виглядаю Петрос )

Біостаціонар

Далі ми поїхали в Ясіню й пішли на Драгобрат. Всю дорогу догори лив дощ, болотом обляпались до колін, знову змокли до нитки. Зупинилися у старому притулку неподалік гірськолижного підйомника.

Вже повечеряли, вляглися спати, і тут двері відчиняються – і перед нами постає товариш М. (який, як з'ясувалося, возився тут на лижах). Ми в шоці, принаймні я – досі не розумію, як він про нас дізнався. Це суттєво оживило ситуацію, ми ще довго теревенили перед сном. Наступного дня він приєднався до нашої банди.

 Вранці хлопці повозилися на лижах, причому в одних шортах, бо було жарко. А я побачила ще одну мрію – гору Близниці, яка теж здійснилася згодом. Товариш О. хотів йти туди того ж дня, але його ніхто не підтримав, він навіть образився. І я жалкую, що не пішли тоді.

Драгобрат

З погодою того дня нам повезло, і спуск в Ясіню був неспішним та приємним. 

Переправа

"Говерлянська" банда )

Валяємо дурня (можемо собі дозволити ))

Повернулась я додому іншою людиною. Таких сильних та радісних емоцій досі мені ще не доводилось відчувати – я була щаслива!