Розвідка в околицях Чорногори

Все не дає мені спокою той Кедроватий Погорілка. Цього разу я туди не збиралась, але плани-планами...
Хотілося розвідати маршрут на Чорногору через хребет Розшибений, а спуститися з передвершини г. Бребенескул маркованим шляхом (оранжевою люмінісцентною фарбою), поміченим у попередній вилазці у ці місця (можна глянути тут). 

Приїхали з Мироном у Бистрець, залишили авто у вже знайомому місці. Вирушили о 19 год. Проігнорили оранжеву люмінісцентну фарбу - тут ми будемо спускатись - і пішли іншою дорогою, теоретично у потрібному нам напрямку. За якихось 20 хв і три переправи через ріку я вирішила глянути мапу.

Переправа

Виявилося, що ми мали йти лівіше потоку й одразу набирати висоту. Тут якраз намалювалася дорога вгору, але вправо. Ми недовго думали (а дарма) і пішли нею.
Дорога перетворилася на стежку, а потім і вона загубилася, коли ми вийшли на полонину. Так буває, коли ходиш немаркованими маршрутами. )

Бистрець

На полонині було море чорниць. Давно ходжу в гори, надивилась всякого, але ТАКОГО! Ми просто мусили трохи попастися.

Ягоди цього року вродили щедро

З полонини очікувано (оскільки забирали вправо) вийшли на марковану тою ж оранжевою фарбою дорогу. Пішли нею, вибирати не доводиться, коли вже давно минула 8-а вечора.
Але недовго, йшли нею тобто, бо якось вона нам не сподобалася - набір висоти майже непомітний і дуже брала вправо, явно на якісь полонини. Тож при першій же лівій (у прямому й переносному значенні) стежині ми з неї зійшли.

Незабаром опинилися у смерековому доволі чистому лісі, але людських стежок тут не було, тож водили козу, точніше кози водили нас, точніше - їх сліди.
Так і довели нас до знайомого жерепу. Ми не здивувалися, бо вже давно підозрювали, що цим може закінчитися. Вирішили, що раз так сталося, то так тому і бути - добрий вечір, Кедроватий... Пошукаємо стежку, яку не знайшли минулого разу згори - може знизу знайдемо.

Якщо коротко - не знайшли. Понипали туди-сюди, пообдирали долоні об гілля, намочили одяг (все після дощу було мокре-мокрісіньке), вимастились... я вирішила, що на горб сьогодні навряд чи виберемось, та й чи треба..? невідомо що там далі, якщо вже стежки немає... точніше відомо, бо ж були уже. Почали шукати місце під намет - програма мінімум на сьогодні. Але його не було - мокро, криво, зарості, ще й сутінки тобі. Побачили зі схилу полонину внизу, вирішили спускатися.

Спускаємось, а хробачок гризе - така сильна втрата набраної (ще й так важко) висоти. І от надибали щось подібне на стежину, ризикнули піти нею знову догори. Закінчилося то так само, як попереднього разу, тобто ніяк. Зупинилися перевести подих, було біля 10-ї вечора, і... пішли знову донизу. Спуск мені видався дуже довгим, мала побоювання пропустити полонину, бо вже було темно у лісі, ніц крізь дерева не видно, мені було важко.

Спустилися таки трохи нижче, ніж могли, але все одно добре, що вже відкрите й достатньо рівне місце. Було дуже (дуже!) холодно, особливо як на червень місяць і малу висоту. У мене задубіли пальці навіть в рукавицях. Тож пальник поставила у тамбурі намету, тим більше, що через вітер надворі то було б проблематично. Випили чай, перекусили, настала північ, дуже гарно світив місяць, повизирали зорі - все як обіцяв прогноз погоди.

Наступного ранку погода була дуже чудернацька - то хмурилось, то сонечко визирало у віконце, трохи полило рясним літнім дощиком.

Удосвіта

Наша стоянка, зліва - Кедроватий

Поки я досипала у наметі, Мирон гуляв околицями і фоткав, забрів на полонину, котру ми бачили вчора згори.

Після ранкового чайку зібралися й пішли далі бавитись у розвідників. Як і думали, опинилися ми знову на оранжевому маршруті і ночували у місці, на котрому могли опинитися вчора ще о 20 год. Але невідомо, куди нас би занесло того дня в такому разі, може у ще більшу хм... передрягу. Тож може й незле, що так вийшло, але хробачок гризе - могли ночувати на Гаджині, або й на Чорногорі (правда, там було зовсім невесело - сніг і дубак).

Підозрюю, що цей оранжевий маршрут - то стежка Довбуша, про яку щось чула краєм вуха, бо по дорозі трапилось джерело Довбуша, потім великий плаский камінь - мабуть стіл Довбуша, про який теж чула.

Неподалік нашої стоянки

Джерело Довбуша

Біля джерела

Ймовірно, стіл Довбуша

Дорога дуже гарна, йде вздовж прегарного потоку, ліском, потім виводить на полонини, а там іще прекрасніше.

Зрештою потрапляєш на полонину Гаджина, мабуть, найгарнішу в Українських Карпатах. Крутими схилами Чорногори збігають водоспади, навколо десятки струмків і буйна рослинність - аж не знаєш куди дивитись.

Чайник не наш )

Цвіте жереп

Часу в нас було обмаль, та ми все ж вирішили ризикнути піднятися вгору струмком, до наступного ярусу, вище якого вже був лише Чорногірський хребет, притрушений снігом.
Там ми пройшлися трохи понад жерепом і спустилися з іншого боку - пощастило натрапити на стежку (ту саму - оранжеву).

Перекус

Старий сніг і нова рута )

Свіжий сніжок на схилах Чорногори

Унизу - полонина Гаджина

хр. Кедроватий Погорілка

г. Шпиці в тумані

Самотній бичок

Гуцулята

Наверху було холодно до клацання зубів, принаймні моїх, а коли спустилися назад на полонину - розпогодилось, пригріло сонце, було так класно, і так образливо, що треба повертатись...

У Бистреці потепліло настільки, що я насмілилась залізти у річку. Мирон же купається за будь-якиз умов. )
Вилазка була короткою та інтенсивною, а дуже хочеться хоч іноді приїхати і нікуди не поспішати...

• Фото Мирона.

ПІЧ на замовлення

Є такий маршрут: від Попа до Попа, мається на увазі, від вершини Попа Івана Чорногірського до вершини Попа Івана Мармароського. Може колись сходжу, а наразі ми з донькою відвідали ці вершини осібно. На моє питання, котрий їй більше сподобався, Рута видала свою улюблену універсальну відповідь: не знаю.

Цей похід був особливим, принаймні для мене, бо це було моє перше замовлення у якості провідника горами. Я водила людей і раніше, але то було все ж інакше... - цього разу було попереднє замовлення на похід, ну і мене всі чемно слухали, як і годиться слухати гіда. )

Оскільки компанія зібралася з різними інтересами та можливостями, я, недовго думаючи, потягнула всіх до Дземброні, де проживає Параска Миколаївна, власниця туристичного притулку. Там ми і поселилися. І тут були варіанти для прогулянок до кольору-до вибору: хоч - гуляєш по селу, вздовж ріки чи горбами, хоч - на полонину до пастухів гоститися молоком, бринзою і т.п., хоч - йдеш в гори: Смотрич, Високий Камінь, ПІЧ (Піп Іван Чорногірський) нарешті.., є й інші варіанти, але ми задовільнилися цими.

Наш готель***

У неділю вранці ми вирушили у похід. Проминули полонину Смотрич, лісовий райшток, вибралися на хребет Вухатого Каменя. Було спекотно й душновато, і діти, котрі 10-літні дівчата, почали трохи вередувати - Вухатий дався їм важко. Натомість 14-річний Максим йшов як летів, але мусив нас підчікувати. Потрохи видерлися таки на гору, звідки відкрився вигляд на Чорногірський хребет і саму Чорну Гору (вона ж ПІЧ).

Водоспад по дорозі до Вухатого Каменя

Наша команда

Лечу)

Рута вередує

Центровий камінь на хребті Вухатого

Тут ми присіли обідати-відпочивати і радитись - хто піде далі. Було ясно, що піде Максим з татом, ну і я з ними як порє(я)дний гід. Після деяких сумнівів та побоювань зважилися йти далі Рута й Катя.

Перекус на Вухатому Камені

Чорна Гора (ПІЧ)

Сідловину проминули гуляючи і роззираючись на всі боки. З одного були проливні дощі, і ми без надії сподівалися, що нас омине. З іншого внизу помітили руїни гірського притулку, фактично лишився лише фундамент.

Ось як він колись виглядав - красота!

Притулок AZS на горі Піп-Іван.

А вже коли виходили на Чорногору (Чорногірський хребет, найвищий в Україні, має 6 вершин висотою понад 2000 м), почало накрапати. Швиденько накинули дощовики й рушили далі. Незабаром дощ розійшовся, а потім почалася справжня гроза...
Я пам'ятала, звісно, що гроза з громовицями у горах - то небезпечно, але вибір у нас був невеликий - або йти вперед, або назад. Бо сидіти на місці - то холодно, та й сховатися ніде, особливо від такої вітряної зливи. Назад іти далеко, а попереду - обсерваторія на вершині (яку нарешті взялися реставрувати, тепер там є постійно діючий рятувальний пост), а там можна сховатися.

Астрономі́чна і метеорологі́чна обсервато́рія на верши́ні Піп Іва́н, також звана умовною назвою Бі́лий Слон — колишня обсерваторія на горі Піп-Іван; найвище розташована споруда в Україні, в якій постійно жили й працювали люди (2028 м над рівнем моря). Діяла в 1938—1941 рр. Розташована на території Верховинського району Івано-Франківської області. Площа забудови становить 816,26 кв.м.

Обсерваторія на горі Піп Іван. 1939 рік. 

Головною окрасою обсерваторії був астрограф, об’єктив котрого мав 33 см у діаметрі, привезений сюди з шотландського Единбургу. Завдяки астрографу вчені мали змогу вивчати великі та малі планети, комети, спостерігати та фотографувати змінні зірки. Телескоп у рух приводили автоматично регульовані двигуни, обладнані надточним хронометром. Купол башти був 6 метрів у діаметрі, і він теж мав власні електродвигуни. Щоб ви змогли оцінити весь масштаб проекту та його вагомість: на той час Попіванська обсерваторія вважалась другою за значимістю в Європі та шостою у цілому світі! З початком Другої світової війни обсерваторія почала занепадати: персонал дослідницької станції терміново евакуювали, обладнання, яке були в змозі, розібрали та вивезли геть. Мідний купол з башти, до речі, через якийсь час опинився у місцевих гуцулів: в ньому, кажуть, і донині десь варять полонинський сир.

Тож ми пішли вперед. На дівчат важко було дивитися - так їм дісталося, а коли ще й пішов град... Я їм сказала, що доведеться зціпити зуби й іти - іншого вибору у нас тепер немає, причому чим швидше будемо йти, тим швидше прийдемо і сховаємось. І дівчатка йшли, розтріпані вітром, побиті градом, залиті дощем, вперто сунули вгору - горджуся!

Коли я піднялася на вершину, дощ уже вщухав, а коли вийшла решта банди - взагалі припинився, навіть трохи блиснуло сонце за хамарами.
Я заштовхнула дівчат у приміщення обсерваторії, де було темно й тісно, як у маршрутці в суботу ввечері - там напхалося пару десятків людей, - зате трохи тепліше. Всі стояли як пінгвіни у зграї і переминалися, визираючи назовні. Дощ давно вщух, але їм не вірилось.
Нарешті почали потрохи розходитись, і я теж прослизнула всередину, щоб переодягнутись у сухе. Це був доволі складний процес як на умови, але ми справились. Все одно було холодно, бо сухим було не все, та й взагалі було холодно, тож ми не довго там гуляли по вершині. Зробили пару кадрів, чуть не оглухли від чергового розряду грому, і вирішили не випробовувати долю, не чекати наступного заходу грози, котра кружляла навколо - подалися вниз.

Ми це зробили!

На вершині Чорної Гори

Гори димлять

Спуск з Попа Івана...

У рододендронах (вони ж червона рута)

Вниз на сідловину йшлося легко, а от на Смотрич підіймалися трохи важче. Там знову перекусили, набралися духу перед стрімким затяжним спуском - і вниз. Спускалися доволі енергійно і, на щастя, без пригод - всі вціліли, не зважаючи на кілька падінь.

Підйом на Смотрич

Внизу - полонина Смотрич та село Верхня Дземброня

На полонині набрали води і... останні пару сотень метрів йшли іще з годину, бо на дітей напали чорниці. ) А ще були коні, корови, овечки і всілякі квіточки... Ледве їх загнала до хати.

Коооник

Полонина Смотрич

 

Арніка

Теляяятко

Отако град лупив нам по голові!

Героїчні дівчулі

Наступного дня ніхто нікуди вже йти не хотів. Тож ми поїхали у краєзнавчу екскурсію до гуцульської столиці (Жаб'є, воно ж Верховина). Але спочатку відвідали Музей "Хата-гражда" у Криворівні, котра була хатою Івана у фільмі Параджанова "Тіні забутих предків". Потім повернулися до Верховини, щоб відвідати Музей гуцульської магії та Музей фільму Параджанова "Тіні забутих предків". Проїжджали повз хату, де проживав сам Параджанов та хату-гражду з кінофільму того ж періоду "Анничка".

«Ось Жаб'є, Гуцульська столиця. 

Нема, мовляють, села понад Жаб'є, і більшого лиха шукати дарма…» 

Іван Франко, 1884 рік.

Музей фільму Параджанова "Тіні забутих предків"

Мені все сподобалось, було б файно якось заїхати у ті місця іще.