субота, 25 серпня 2018 р.

Сянки-Лумшори

Давно збиралась у ці краї, нарешті зрослося.

 17.08.2018
Початок був феєричним. Акурат ті 40 хв, що я мала на те, щоб добратися до приміського вокзалу, у Львові розійшлася небувала стихія. Лило як з відра, від громовиць закладало вуха, трохи граду пролетіло, трохи вітер був, але головне - то вода! Стільки води на вулицях я ще не бачила. Атомобілі і навіть автобуси загрузали у воді, рух було майже паралізовано. Якимось чудом я доїхала до 7-го відділення на Городоцькій, а далі довелося стрибнути з дверей маршрутки просто у воду по коліно й, опираючись стрімкому як гірська ріка потоку, що зривав з мене взуття, брести далі пішки.
 
Тут якраз репорт з вул. Городоцької 
в районі приміського вокзалу
Але я навіть встигла на електричку. І вона навіть вчасно відправилась з вокзалу. Я була мокра як хлющ, але мала надію, що за 5 годин у потязі підсохну...

У Сянки приїхали пізно ввечері. Там теж було трохи мокро від дощу. Прикордонники перевірили наші "папери", ми набрали води у колонці, розпитали дорогу і пішли.
Дорога "до хреста" зайняла приблизно 1-1,5 години. Там ми й заночували (присілок Дівча).


18.08.2018

Наступного ранку прокинулись у "морі" павутини.



Попили чайку і почалось...
Перші кілька кілометрів дорога петляла і крутила, довелося заглядати у мапу. Але мені все ж таки сподобалось, особливо коли почалися краєвиди.


Так проминули гори Перейба, Ближня та Кругла і через перевал Кут потрохи вибралися на Верховинський вододільний хребет, а там уже краєвиди переслідували нас постійно. )

Вийшли на хребет

На горизонті - г. Гостра


А ще сонце і вітер. Отак і йшли, і трохи притомилися. І тоді пригадали, що пора обідати, а особисто мені ще снідати. Тому вибрали собі місце у напівтіні неподалік стежки (схоже, перед горою Старостина) і розсілися десь на півгодини.
Після перекусу рухатися стало важче, та й сонце припікало максимально, але вибору не було.
Якось непомітно пройшли перевал Хрести, а в районі гори Журовка я загубила свого супутника Володю. Оглядаюся - а його нема. Подумала, що пішов траверсом - він то любить, не попередити - також. Тож не особливо розпереживалась, пішла далі. За кільканадцять хвилин почула знизу свист. Володя дійсно був унизу, потипу знайшлися. Але то було ще не все. Ми загубилися знову, і другого разу я вже встигла запереживати. Попросила зустрічного місцевого, щоб передав (як побачить), що я чекатиму біля хреста (на перевалі Руська путь - 1217 м) перед г. Великий Верх. Мобільний спочатку не відповідав, але пізніше все ж вдалося зв'язатися - алилуйя! Зустрілися біля хреста на перевалі, перепочили і донизу - у село Перехресний.



Корівчини на горі Листкованя (1248 м)



Перевал Руська путь 


Нам туди (униз і вверх)

Спуск був майже безпроблемним, уже внизу зробили зайвий гак, поблизу села, зате я скупалась у ріці.
У селі розпитали дорогу на гору Гостра, прийшли на місце старту, а там якраз був магазин, тому з почуттям виконаного обов'язку сіли на лавці відпочити і випити пива, познайомились з конем на ім'я Циган.


Циган

Уже після 18 год рушили далі, трохи піднялися і на першій-ліпшій рівній поляні зупинилися на стоянку. Місце було симпатичне, навіть з виглядом на хребет, з якого ми щойно спустилися, але спалося мені там чомусь погано.


19.08.2018

Вранці у нас виникла суперечка. Я хотіла йти далі, дорогою, якою ми сюди прийшли, а Володя знайшов на іншому боці поляни якусь стежку і хотів іти нею. В результаті кожен пішов як хотів. Звісно, що це було неприємно та дискомфортно, але така вона - наука життя. )

Приблизно за годину підйому я вийшла на поляну, де колихалося "море" іван-чаю. Стежка йшла прямо через це море, на "дні" якого було вдосталь ще й кропиви. Але головне, що я вже бачила свою мету - Гостру. Тож принаймі з цього приводу могла заспокоїтись, залишилось тепер дочекатись Володю.

Іван-чай та Гостра

Коли я вибралася з іван-чаю на відкритий простір, відчула головокружіння. Тому прилаштувалася під кущем перепочити. Відпочинок плавно переріс у поїдання ягід. Була чуйка, що поспішати наверх поки що не варто. Тому, коли мені набридли ягоди, я пішла траверсом гори, і піднялась на хребет уже за нею, звідки плавно вийшла на вершину.
Там очікувано був холодний вітер. Довелося вдягнутися і влаштуватись трохи нижче з підвітряного боку.
Пару разів збігала трохи нижче, виглядаючи Володю. Не думала нічого поганого, але хотілося все ж упевненості.
Нарешті Володя прийшов. З'ясувалося, що його стежка невдовзі привела на ту саму дорогу, якою йшла і я. Але я про це не знала, тому й переживала трохи.

Дві вершини г. Гостра

На горизонті хребет, з якого ми спустилися вчора

Розважалась як могла

А ось і Володя

У Володі була вода, тому нарешті можна було поснідати, прямо на вершині Гострої  (1405 м). Тим більше, що попереду довгий спуск в урочище Прелука і ще більш затяжний підйом на полонину Руна.

В урочищі Прелука

В урочищі трохи попетляли, оскільки, як то зазвичай у горах буває, маркування у самих потрібних місцях чомусь немає. Зате там, де і так все ясно - одна-єдина дорога, - через кожних 100 м. Пішли не маркованим шляхом, а іншим, котрий через деякий час має з'єднатися з маркованим маршрутом. Той деякий час тягнувся доволі довго, підйом був стрімким. Зате після виходу з лісу дорога стала пологіша, краєвиди додавали сил, правда, й сонце припікало.

Останній підйом на Руну вимотав останні сили, тож спинилися біля першого ж хреста, і там надовго засіли з відпочинком та обідом. Коли сили відновилися, рушили далі. Далі було легко - бредеш окрайцем велетенської полонини, роззираєшся навколо, на всі 360. Сонце, правда, нікуди не ділося, але ми вже звикли.

Зліва - г. Гостра, справа на горизонті - г. Пікуй

Полонина Руна


Так, потрохи, пройшли весь масив найбільшої карпатської полонини (1100 га за словами Володі), правда лише по краю.

Полонина Руна (Рівна) - це найбільша полонина українських Карпат, величезне плато, клаптик рівного степу на великій висоті (найвища точка 1480 м). Тут є залишки БАРСу (радянський військовий об'єкт) та колишня дослідна ділянка біологічного факультету. На саму гору веде бетонна автомобільна дорога.

Один із хрестів (2017 р.)

Пам'ятник минулої епохи

Старий хрест 

Залишки БАРСу

Бетонна дорога

Трохи пройшлися "бетонкою", але перед останньою вершиною з хрестом (хрестів там понатикано вдосталь) зійшли з неї і піднялися на вершину Високий Верх, а звідти вже лише донизу живописною стежкою з розсипами любих мені каменюк.





Стежка вивела на дорогу. Дорога десь за годину вивела до озера Велика Трусця (Комсомольське). Там і зупинилися на нічліг.
Була спроба скупатися в озері, але я змогла зайти у воду лише за коліна, далі нога настільки глибоко вгрузала в намул, що я не змогла примусити себе йти далі. Тож скупалась нижче у потоці. Вода в озері теж не особливо приваблива, хоча саме озеро, звісно, гарно дивиться серед гір і лісу.



Тут була наша їдальня

Посиділи ввечері дуже файно. Спалося теж нічого.


20.08.2018



Ранок

Наступного дня залишилося спуститись у село Лумшори і добратися до Львова.
Вийшли по 8-й, за годину були в Лумшорах, якраз встигли на автобус о 9:20. Доїхали ним до Перечина, там фест перекусили у корчмі поблизу вокзалу і всілися на електричку Ужгород-Сянки (11:10). Після станції Волосянка (13 год), вже ближче до кінця поїздки, там починається дуже живописна ділянка дороги.



На відрізку Волосянка-Сянки

Ну а в Сянках був класичний туристично-карпатський десерт - морозиво і пиво. За цим ділом, а також споглядаючи будівельно-ремонтні роботи на станції, ми дочекалися електропотяга Сянки-Львів (14:50), ще й каву встигли випити.

У Львові були о 19:30 - непоганий варіант добирання з Лумшор.

четвер, 16 серпня 2018 р.

Сімейний похід (Витоки Опору й Стрия)

Захотіли наші друзі піти в гори, у свій перший похід, з дітьми. Я трохи помордувалася з вибором і зупинилась на найлегшому з живописних варіантів - переході Бескид-Лавочне, про який подумувала вже давно. Правда, як про одноденний похід, а тут розбила його на два дні, із зупинкою біля витоків Опору.
У Бескид їхали щоденною електричкою "Львів-Мукачево", тою, що біля кожного стовпа зупиняється - інакше би й не втрапили у той Бескид. 4 години їзди, але потяг доволі комфортабельний як на Карпати, зручні крісла, багато місця. Тож дорога була легкою, хоч і довгою.

Мар'яна і Сергій намагалися дрімати

Рута з Ірусею всю дорогу розважалися, я слухала музон

У Бескиді пару місяців тому з великою помпою відкрили новий тунель, на відкриття був запрошений навіть мій тато - залізничник-пенсіонер, навіть потрапив на ТБ під час виступу президента. Ми зробили для нього скріншот. :)

Але ми у тунель не пішли. Не пішли ми й на Бескидський перевал, хоча він був у програмі. Якось так сталося - мабуть, спрацювала моя карпатська внутрішня програма скорочувати дорогу. Ми вийшли уже на хребет за перевалом. Я трохи пройшлася назад, але зрозуміла, що то неблизько, та й не варто повертатися, щоб потім знову йти сюди. Ніхто би й не захтів. Тож ми пішли далі хребтом до гори Явірник.

Дівчата трохи запарились



Різновиди місцевих метеликів

Перед самою горою зустріли мандрівника, котрий чомусь дуже нам зрадів. На радощах нарадив, як не зблудити у пошуках витоків Опору. А коли Олег надибав біля калюжі саламандру, навіть повернувся і довго тішився ще й з неї.

Вагітна саламандра

Зустрічний подорожній із саламандрою в руках

Наша банда і саламандра )

На фоні Лавочного, 
котре я деякий час вважала Опорцем

На Явірнику наша команда розвалилась відпочивати (як з'ясувалось згодом, Рута навіть не второпала, що то була вершина гори). А ми з Олегом пішли у розвідку. Помилувались видами на Пікуй та Боржаву, намагались розпитати у збирачів яфин про витоки Опору. Вони навіть ріки такої не знали, сказали, що закарпатці (потипу "самі ми нє мєстниє"), із Верхнього Студеного. Тож ми, керуючись шматком мапи, описом з інтернету та порадами зустрічного подорожнього, подалися вправо прямо з Явірника.

На горизонті - Боржава

Дівчата на фоні іван-чаю

За короткий час вийшли на хребтик, рівний як стріла, котрий швидко привів нас до мети. Але ми про то не знали, бо в описі з інету прочитали, що йти 3,5 км, а ми пройшли заледве два, тому пішли далі (і то був не перший і не останній раз, коли наш досвід не збігався з описом, і це збивало з толку). І хреста на узбіччі ніякого не було, а він мав бути за усіма джерелами. Тож ми продовжили йти тим же азимутом, штурманули безіменну висоту, а коли нагорі вперлися у хащі, зрозуміли, що щось не те. Повернулися  і стали шаритись околицями. Знайшли криницю з витоком Опору, і я її впізнала - була я тут уже, але не знала, що то і є витоки ріки Опір (почитати можна тут - оте джерело з останнього абзацу і є витоком Опору, і лавка та сама на місці :)).

Схема маршруту доволі точна
(на ній хрест таки збоку, а не на узбіччі "нашої" дороги)

Знайшли розкішне місце для табору і зажили. Згодом неподалік знайшовся і хрест, дійсно на узбіччі, але не тієї дороги, якою ми прийшли, а тієї, що її перетинає перпендикулярно, і з того перехрестя вліво - хрест, вправо - криниця з джерелом (витоки Опору). Через що з'явилася думка, що ми прийшли не тою дорогою, що у маршруті, але по мапі все сходиться. Одним словом, не дуже треба довіряти інформації з чужих рук, бо сприйняття як відомо - суб'єктивна річ і т.д... не буду розтікатися думкою. На жаль, і мапа не завжди надійне джерело. Найкраще - покладатися на чуття (чуйку), якщо воно звісно є.

Пам'ятний хрест бійцям УСС 1914 р.

Вечірня ватра

Скоро ніч

Вечір був "томним" і лінивим. Ніч теплою. А вранці взявся туман і тримався до полудня. Ми збирали ягоди, байдикували і розважалися хто як міг та хотів. Я підбила Мар'яну пошукати витоки Стрия, котрі теж мали бути десь поряд, у радіусі кілометра.

Олег спав на вулиці

Медитація

Наш табір вранці

Керуючись трохи знаннями, трохи чуйкою, ми їх таки віднайшли. Від хреста треба йти вгору до ЛЕП (лінія електропередач), а потім вздовж неї ліворуч вгору до поляни на вершині горбка, з неї стежка веде вздовж лісу по праву руку, перетинає поляну і заводить знову в ліс, а там за пару десятків метрів і воно - витоки Стрия. Можна спробувати і коротший шлях - напролом по азимуту від ЛЕП, але не влітку, коли буяє зелень.
Облаштованого джерела там немає, просто з землі просочується вода, її навіть не видно спочатку, лише вологі лінії серед опалого листя, але за якийсь час з'являється і трохи водички, а далі ми не спускалися, бо пора було уже вертати.

Від хреста вгору вздовж лісу до ЛЕП

Наліво і вгору просікою вздовж ЛЕП

Поляна на вершині горба, 
у тому ліску і є витоки Стрия

Ось тут народжується ріка Стрий (фото зліва - витік, справа - течія вниз)

Дорогою у табір об'їлися ожини, жаль - не було у що назбирати. Зате наші дівчата тим часом назбирали поблизу табора чорниць.

Дивна рослина

Самураї-початківці

Спуск у Лавочне був дуже живописним, не шкодую навіть за тими кілометрами, що йшли селом, бо саме Лавочне теж дуже живописне.

С/г знаряддя (там багато такого добра)

КалОр

Бойківська тераса

Нагорі є рудий кіт, але його не видно )

Красота

Вулики

Треба від витоків Опору йти далі дорогою вздовж ЛЕП. До речі, була ділянка, де ми йшли дуже близько від ЛЕП, і мало того, що слух різали гул і тріщання струму, він ще й покусував нас за голі п'ятки, довелося вдягати шкарпетки. Тож при першій же можливості, я раджу звертати від тої ріки струму і спускатись у село. Його видно у просвіті дерев.

На мапі добре видно ЛЕП і варіанти спуску у Лавочне 

 Ось таку хатинку надибали поблизу ЛЕП

Всередині є навіть диван, все у дуже хорошому стані

Картина маслом

Я спочатку побоювалась, щоб ми не спустились в Опорець (міст збив мене з толку, але то виявився міст у Лавочному; і знову ж - в описі писали про 2-3 км від витоків Опору до точки повороту від ЛЕП в село, а ми пройшли 1-2), хоча по мапі ми йшли просто у Лавочне, оскільки зліва тягнулась безкінечна ЛЕП. Так воно і було, а Опорець залишився зліва, його навіть не було видно.

Лавочне

Хатинки-намистинки

Неподалік зустріли на дорозі мідянку - прекрасна!
(фоткатись відмовилась) 

Вихід на "велику" дорогу

В очікуванні швидкісної електрички вихідного дня (тепер вона така, та, що недавно ще була регіональним експресом "Львів-Мукачево", тепер їде з приміського вокзалу, лише у пт, сб і нд, але майже вдвічі швидше, ніж щоденна "Львів-Мукачево", якою ми приїхали у Бескид) ми поїдали морозиво, мочили ноги у ріці Опір і пускали камінці-жабки.

А ще - підгодовували вокзального котика )

P.S.: Фото з мобілки, сорі - лінива стала.