Отже, це буде знову історія про пригоди з Л., моїм давнім дорогим другом. Я сказала, що мені дуже треба в гори - і він відгукнувся.
1 травня в обідню пору
нас проводжала на вокзалі його дівчина
(та сама! з історії про блуд на Говерлі - у них все склалося ;)). Що то був за
потяг - уже не пригадаю. Мабуть якийсь до І-Ф. Звідти вже якось доїхали до потрібного
села Кваси - місця старту, якраз минула 7-ма вечора.
Незабаром почало темніти, але дорогу я ще добре пам'ятала з попередньої
невдалої спроби вийти на Близницю, тож ми сміливо і впевнено чимчикували на
полонину Браїлка.
Там зупинилися на стоянку. І хоча мали з собою намет, вирішили розміститися
в маленькій хатині пастуха серед кошар та руїн. То був двомісний карпатський
економ-клас з маленькою пічуркою в кутку і нарами, більше місця не було. А ще
не було дверей, тобто вони валялись неподалік, тож на ніч ми їх притулили (як
могли) на місце. Намет образився (далі буде)...
2 травня
Спалося так собі, зате нас очікував бомбезний ранок. Увечері в темряві ми
не помітили (ну не так, щоб зовсім не
помітили, але не оцінили сповна), що опинилися у царстві крокусів. А ще
поряд з хатиною був стіл з лавками. Тож сніданок ми мали майже царський. )
Вечір (наше "бунгало") Ранок (сніданок)
Ранкові крокуси
А далі - Близниця. Цього разу їй вже було нікуди подітися. Вона чекала...
На горі був сніжок, і це тішило нас. На небі сонце, під ногами сніг - я це люблю!
На першій вершині (Близниць дві -
Мала й Велика, не оригінально, так :), різниця між висотою у них невелика (1872
і 1883 м), і відстань між вершинами також, тож це фактично подвійна вершина) зустріли
групу поляків. Оскільки Л. добре знає польську, і до того ж комунікабельний, то
він подався до них, здається навіть кавою пригостився. Я, відомий мізантроп (буває, переховуюсь від людей, никаюсь
обхідними стежками, так, шопоробиш...), відійшла трохи і почекала його
збоку.
Підйом на Близницю
На вершині
Близниці позаду
Жандарми Близниць
За Близницями йдуть Жандарми (вершини
такі), страшенно фотогенічні, внизу видніється озеро Івор, а за ними й
долина Драгобрат, моя любов! Там розташований гірськолижний курорт. І маршрут
по Свидовцю (гірський хребет з найвищою
вершиною Близниці) проходить повз нього по дотичній - гірськолижні витяги
вивозять людей прямо на хребет.
Тут, як стверджує Л., я зустріла якихось знайомих і навіть трохи, нагло,
поки він чекав (насправді відпочивав ))
покаталась на лижах. Я цього чомусь не пам'ятаю (пам'ятаю інший подібний раз, описаний в бонусній оповідці), але
вірю йому на слово. )
Потім ми пішли на гору Стіг і далі по хребту, повз Крачуняску, Ворожеску,
Догяску-Геришаску (як вам? а є ще Трояска,
Татуляска, Унгаряска, Куртяска, Берляска - то все Свидовець, його вершини та
озера :)).
Погода була дивна, ну весняна. В районі озера Догяска (воно ж Геришаска, за однойменною вершиною) дув такий вітрище, що
неможливо було розмовляти. Треба було лягати на вітер, щоб не здув в долину
озера. Як хто не ходив в гори і не знає - потужний вітер дуже відбирає сили,
особливо холодний, а цей був саме такий. Тож, хоч година була ще непізня, я
вирішила спускатися до озера Апшинець і ставати там на ніч.
Гора Догяска
Внизу - замерзле озеро Догяска
Озеро Апшинець
Всякі красОти )
На Апшинці ми були біля 16:30. Купа часу, вітер внизу не доймає, тож ми
возрадувалися і давай дурня валяти, чаї ганяти. Порозкидали свої шмотки по
поляні - прямо циганський табір влаштували. Я такого не люблю, але тут -
розслабилась. Занадто.
Після вечері й медитації я спробувала скупатися, але щось духу не вистачило
- капець як холодно, завжди в таких випадках згадую такий недоречний в горах
вислів про "не місяць травень" (бо
ж холєра травень! а навколо сніг і озеро напівзамерзле).
І от взялося вечоріти-сутеніти. Під час чергового чайку я відірвала Л. від
медитації і кажу: "Давай свій намет, пора." І сиджу сьорбаю, Л. починає
шаритись між речима. За кілька хвилин каже, що його немає. Далі відбувся
знаменитий у деяких колах діалог з не менш знаменитого (у тих же колах) фільму "Де твоя тачка, чувак?!"
Я - Де твій намет, Л.?!
Л. - Діана, де мій намет?!
(і так кілька разів)
Я в шоці, Л. у ще більшому шоці. Починаємо шаритись разом. Спочатку по
ближніх нерівностях рельєфу, потім по дальніх, я бігала на горб, по якому ми
спустились (думала, може зачепився і
випав у кущах обабіч стежки, бо був під клапаном "Єрмака") -
нема.
З'явилася думка (і досі так думаю), що
його знесло вітрюганищем над Догяскою.
Я - Доведеться ночувати так.
Л. - Як так? Пішли в село!
Я (єхидненько так) - Яке-таке-село? Тут ще маслати і маслати
до будь-якого села (Драгобрат не рахується - то не село, але й туди неблизько).
Л. - Нуу, колись та дійдем...
Я - Будемо ночувати тут.
Л. - Але як?!
Я - Ось так.
Беру великий шмат целофану (у ті часи носила з собою), стелю на вогку
минулорічну травичку поміж сніжком, зверху каремат, ну і спальник. Вдягаю все,
що маю, разом з шапкою та рукавицями, і занурююсь. Мій колега по щастю ще трохи
повагався і зробив те саме. Топати кудись проти ночі, гадаю, він теж не сильно хотів.
Лежу, милуюсь зірками і думаю - знаю я вашу карпатську погоду, тільки б не
задощило (у мене ж пуховий спальник!)...
У Л. інша проблема - спальник теплий, але малуватий і без каптура. Лежимо,
оцінюємо свої перспективи, мовчки. Не пригадую як і коли заснула.
3 травня
Сон був умовний звісно, фрагментами. Холоднувато було. А ще серед ночі
вийшов місяць з-за гори і давай світити! Капець...
Відкриваю черговий раз очі - бачу над собою нічого і розумію, що мені на обличчя щось крапає. Таки дощик,
добре, що слабкий і не довго, і що скоро ранок.
Світанок був фантастичним! Це видовище компенсувало всі нічні переживання. Небо
було перламутровим, а сніг - рожевим-ммм...
Встали ми, звичайно, рано. Вийшли на маршрут теж, хоча часу було
вдосталь - ми мали спуститися в село Чорна Тиса, далі в Ясіня на "Раховоз" (він же "Бандеровоз", він же
"Червона Рута" - потяг "Рахів-Львів"), котрий
відправляється о 2-й ночі.
А далі почалося цікавеньке. Ми пішли на гору Татарука, звідки мали піти на
перевал Околе, а тоді вздовж ріки Чорна Тиса в однойменне село. Але щось пішло
не так... І це не дивно, враховуючи той шматок схеми, що у мене був замість
мапи, і мою авантюрну натуру (коли я
бачу, що зайшла не туди, у мене прокидається дурна цікавість "а що
там?" замість того, щоб повернутись і піти куди треба).
Отже, Л. каже: "Ми перемахнули вододіл, потік не туди тече". Я:
"Ага..."(і очі так
по-дурному світяться).
Бродили ми довго. Краєвиди були прекрасні! І взагалі все було прекрасно,
окрім втоми і легкого переживання, чи вийдемо ми таки у той Лопухів (бо на огризку мапи-схеми він не помістився,
але загальний напрямок був зрозумілим). Так тепер підозрюю, що йшли ми
через Турбат (із задоволенням би
повторила, але з деякими поправками в логістиці добирання )).
Бачили якийсь дивний будинок на горбі вже ближче до висілок, але ще в горах
- може монастир? Зустріли в лісі сонну соню (маленьке
звірятко, подібне на білочку) - можна було брати її голими-що називається-руками,
пригостили шматочком сиру, але вона не їла, принаймні при нас.
Вже в долині я нарешті скупалась - у ріці. Як тільки побачила достатньо
глибоку воду, кажу Л.: "Буду купатись". І хоч він
теж любитель купання у всіх підряд водоймах, але тут очі мав квадратні. Вода
була холодна, але я впіймала свій кайф.
Нарешті ми вибрели на лісовозну дорогу - води по кісточки, про болото
мовчу. Незабаром і місцевих зустріли, в гумаках, добре їм. Сказали, що до села
нам ще 5-6 км перти. Щось там ми йшли, щось вантажівка підвезла.
Лопухів вже близько )
Соня і сир
Дружня вантажівка
Але на останній автобус ми не встигли. Тож довелося чекати ранкового. Як не
стараюся, не можу пригадати нашої ночівлі в Лопухові. Але знаючи тенденцію,
думаю, що ночували десь неподалік автобусної зупинки, щоб вранці не пропустити
перший бус. От тільки як (без намету ж)? - Не пам'ятаю.
Ліричний відступ. Мені
часто казали і кажуть - навіщо тобі ті фото, треба все тримати в голові. Так
от, любі адепти пам'яті - то не про мене. Якби я покладалася на свою пам'ять,
то не пригадала б і половини своїх пригод.
4 травня
Наступний день був цілком і повністю присвячений добиранню, оскільки
вибратися з Лопухова швидше пішки, мабуть. Думаю, що за той цілий день, що ми
звідти доїжджали до Рахова, можна було на своїх двох дійти горами до Чорної
Тиси (Ясіня). Але сил, щоб це з'ясувати, не залишилось.
Отже доїхали до Усть-Чорної, далі - Тячів (там я забула на зупинці свою тростину-альпеншток з корковою ручкою, до
того ж подарунок друга - печаль...), нарешті припхалися у Рахів, де мали
бути ще вчора (ну в Ясіні мали були, якщо
точніше), приблизно о тій же годині, тобто ввечері.
І тут не можу не позубоскалити -
не минуло й року, як Л. нарешті (!)
таки потрапив у Рахів, куди так хотів поїхати 12
червня 2005-го з рахівськими жіночками (див.
оповідку про блуд на Говерлі)! ;))
Що ми робили в Рахові до ночі - не знаю, але на екскурсію не ходили, і
дарма - там класно (10 років по тому мала нагоду походити-подивитись).
Мабуть стирчали на вокзалі, відходили. І чекали, коли відкриється каса, щоб
взяти квитки на "Раховоз". Чому пишу про це? Бо й тут ще були нюанси
нашої дивної постсовкової дійсності. Про "красу" та чистоту вокзалу
промовчу... Про сервіс цензурними словами не вийде, тому теж промовчу... Нарешті
десь біля 1-ї ночі намалювалась касирка і каже, що квитків нема. Ми всі - довга
черга: "Як це нема?!." Що вона (касирка) там далі казала, я
не пам'ятаю, бо нічого внятного, що казала черга - можете собі уявити. Здійнялась
буча, мало до революції не дійшло.
Коли подали потяг - всі ломанулися до вагонів, а вони пусті! Думаю, може
десь пізніше підсядуть, напевно в Ясіні, Ворохті чи Яремче. Люди розтусувалися
по вагонах (де були провідники і чи були
вони на вході - не пригадую), помістилися всі без проблем і ще місця купа
залишилась. Кому й коли платили (і скільки) - теж вивітрилося з голови.
Я довго сиділа на стрьомі в очікуванні напливу народу (ну квитки ж
розкуплені) і побоювалась, що доведеться потім стояти до Львова, а той взагалі
виженуть. Але ні! Все було нормально і спокійно. Що то був за перформанс в
рахівській касі - досі не розумію. Якийсь театр абсурду...
Та й такє... )
Бонус
Так склалося, що через 2 чи 3 тижні я знову була у цих місцях. Пішла в
похід з новим знайомим В., що дуже любив Свидовець. Схоже, взагалі лише там
ходив, фотографував та шукав едельвейси. Я подумала - клас, покаже мені там
все, ага...
Приїхали "Раховозом" в Ясіня пізнім вечором.
Ліричний відступ. В
потязі з нами їхала жінка з Закарпаття, що свого часу вийшла заміж за студента
з острова Шрі-Ланка (моя дитяча мрія!
- Шрі-Ланка тобто, а не студент )).
Зараз поверталася додому, щоб отримати освіту, потрібну для свого бізнесу. З
чоловіком розлучилася, але залишилася на Шрі-Ланці, каже, що тепер там її дім.
З нею була донька-підліток, ефектної зовнішності, як всі напівкровки. Дуже
цікаво було послухати про свою дитячу мрію з перших уст, так би мовити. )
Пішли вгору на Драгобрат. Заночували на півдорозі у притулку, було
прикольно - щось новеньке (зараз там
серйозно розбудувались, але мені більше не доводилося там бувати).
Вранці піднялися на полонину Драгобрат - а вона вся у крокусах, вся! Море
крокусів. Тож мій супутник завис на фотосесію. Зрідка доводиться зустрічати
людей, котрі ще більше помішані на фото, ніж я. Тоді маю нагоду зрозуміти тих,
хто нервує, коли я ношуся з фотоапаратом.
Далі ми трохи повозилися на лижах. В. знав місцевих, тож вони нам їх просто
позичили, а ще пригостили глінтвейном - я люблю таке життя!!
Пообіді рушили далі по хребту, тим же шляхом, що я недавно йшла з Л.
Заночували теж на Апшинці - дуже вже мені припало тоді до душі то озеро (через багато років там трапилася ситуація, котру я не могла би побачити і в найстрашнішому сні: див. 5 липня або все :)).
На стоянці з'ясувалося, що В. загубив свій спальник. Коли і де - можна лише
гадати. Ну от! - думаю - один намет
губить, другий спальник, оце везе мені на супутників...
Але якось та ніч нормально минула, було не холодно напевно. Мені то точно,
але й В. не дуже жалівся - одягнув все, що мав, я ще свого підкинула.
Точно не скажу чи першого чи другого дня ми на кілька годин мали кожен свою
програму. Стоянка на Апшинці була базою, а ми розійшлися гуляти хто куди хотів.
Я пішла далі по Свидовецькому хребту, вийшла на Унгаряску. В. ходив своїми
шляхами.
Десь в обід другого дня ми рушили донизу. В. сказав, що спокійно встигнемо
на рахівський потяг. Я охоче повірила в надії, що він знає, що каже. І заодно
покаже мені, де ж я помилилась пару тижнів тому на спуску.
Апшинець
Коротше, йшла я, що називається - за ним, довірливо і безтурботно. А дарма.
Воно звісно класно, коли тебе хтось веде, можна розслабитися і втикати у щось
своє. Але все ж пильність не треба втрачати.
Сталося якось все разом - я помітила, що зіпсувалася погода, і відчула, що
йдемо ми не туди.
Далі було бродіння у дощовій мряці, поки В. не зізнався, що без поняття, де
ми зараз, а оскільки вже вечір, а дощ все лиє, то пропонує ставати на стоянку -
вранці розберемось. Пропозиція була цілком логічна, тож я погодилася. Та й
вибору особливого не було, бо я теж не знала, де ми і відповідно - як звідси
вибратись.
Цієї ночі було холодніше, до того ж сиро. В. постійно жалівся на
відсутність спальника, злився й нервувався, дістав дуже. Я відчувала себе
винною без вини, але нічим не могла зарадити. Удвох залізти у спальник -кокон -
ніяк не вийде. Накритися разом моїм спальником (коконом) - замерзнемо обоє, а головне
- ми не настільки близько знайомі, взагалі не близько, практично чужі люди, а
ситуація все ж не критична, щоби йти на такі жертви. Віддати свій спальник -
нелогічно і взагалі тупо, хоча з поведінки В. можна було зробити висновок, що
саме це я мала зробити.
Неліричний відступ. Дуже не
люблю, коли дорослі та здорові чоловіки ведуть себе так, не по-чоловічому. Коли
жінка істерить - то ще куди не йшло, це в принципі цілком очікувано, але
мужчина - та ну його... викреслюємо.
Наступного ранку ситуація ні разу не покращилася, лив дощ. Довелося
збиратися під ливнем. Все було мокре. Пригадую як зібрала свій мокрий наплічник
з напівмокрими шмотками, напялила на мокру голову мокрого ж капелюха (бабовняного, привезеного з Індії) і стою
чекаю, поки збереться В. А вода лиє прямо на мій бавовняний німецький
армійський (старого зразка) костюмчик і стікає з капелюха маленькими
водоспадиками прямо перед очима. А я стою така зціпивши зуби, горда собою. ))
Далі ми йшли якимись чарівними місцями. Поляни білих крокусів, що так рідко
можна зустріти в горах, "вузькоколійка" (вузькоколійна залізниця місцевого значення, їх досить є по горах, вже
неробочих), що нависає над стрімким потоком високо над головою, зачепившись
за дерева, ніби лінії електропередач... і купа інших див, не бачених ні до, ні
після. Там навіть не було сміття!
Ліричний відступ. Майже
завжди, коли забурюєшся у малоходжені місця, як правило під час блукань,
зустрічаєш дивні речі, які вражають, захоплюють, створюють відчуття казки і
дарують піднесення, не дивлячись на невеселі обставини. І потім, згодом, ти
найбільше згадуєш саме це відчуття казки, і хочеш повернутися туди знову... Але
відомо, що двічі в одну річку не ввійдеш, до того ж як згадаєш "темний
бік" того дійства! Як то кажуть - все має свою ціну...
В результаті маневрів ми опинилися на березі бурхливого потоку. В. сказав, що
нам треба на ту сторону. Ми почухали потилиці, подивилися туди-сюди на предмет
переправи - нічого. А ріка глибока. Тож роззулися, закотили штані і вперед - не
вперше й не востаннє.
Як нас не знесло - загадка. Бо вода була швидка і в найглибшому місці сягала
трусів. Мокрі майже від пояса ми вибралися на протилежний берег, і почалапали
далі. А далі почався сніжок, і все глибше... Йдемо, сумніваємось.
Опа, назустріч якісь дві примари. Два чувака, круті на вигляд, тягнуть на
своїх шиях по роверу і місять сніг мало не по коліна. Аромоксамит від них
розносився такий, що звірі розбігалися (як
хто не пойняв - штиняло в радіусі кількох метрів) - напевно давно тут
бродять. Але ми зраділи, і навіть носи
не затикали. З'ясувалося - чехи, спільної відомої мови у нас не знайшлося, тож
спілкування було обмеженим, але вистачило назви Чорна Тиса. Вони теж її шукали.
Жестами пояснили нам повертати назад, бо вони туди вже ходили, а там щось
страшне (пояснення потипу "туди не
ходи - сюди ходи, бо сніг башка попаде - зовсім мертвий будеш").
Тож далі, тобто назад, ми пішли інтернаціональним гуртком імені Блуду. А що
нас чекало позаду (підказка - знову)? Правильно - той самий потік, той самий брід і т.п. обставини. Але чехам було ще гірше - вони ж з роверами! Та хлопці
особливо не парилися - як ішли, так і пішли в ріку в одязі (заодно трохи помилися ги-ги).
Якось разом ми одразу знайшли вірний шлях. Швидше чехи його знайшли, а ми -
при них. І от ми на перевалі Околе (мабуть
- то я зараз так думаю, тоді не знала). Хлопаки сіли на свої ровери і
бадьоро та швидко, без зайвих сантиментів в нашу сторону, чкурнули вниз. А нас
очікувала "довга дорога в дюнах". Ніби й уже недалеко, і от шлях
широкий попереду стелеться, але ж іще холєра кільканадцять км топати до фінішу.
Перші кілька км я мріяла про пиво в Чорній Тисі. От тільки бачу перший
магазин, сідаю і п'ю пиво! Але коли надибали перший магазин, він уже був зачинений,
а навколо темна ніч (вечір взагалі-то,
але то нічого не міняло). З горя я сіла під парканом просто на землю, В.
також. Не знаю, які мрії були в нього, але вигляд був сумний.
Наступні кілька км ми топали на автопілоті, а далі у мене взагалі чорний
провал у пам'яті. Може була яка-телепортація на вокзал в Ясіня?..
Там теж, здається, була якась пурга з квитками. Але цього разу я сприйняла
то стоїчно - знаємо-проходили, то такі місцеві закарпутські приколи. Сиджу собі
спокійно (вбито) на вокзальній лавці і думаю - принаймні цього разу я таки
потрапила у Чорну Тису, а не Лопухів.
