Нарешті я вималювала ногами ідеальну лінію, що зв'язала ці вершини зі Сколе та одна з одною. Давно носилася з цією ідеєю. Вже двічі проходила цей маршрут, але завжди з нюансами на початку (власне, підйом на Зелемінь). І багато разів проходила частково, і також з нюансами навколо Зелеміня. Цього разу все вдалося! Ура :)
Просто треба було карту (хорошу) уважно дивитися )). І от коли я нарешті уважно подивилася, до цього додалося ще й свіже маркування та джіпіес для контролю. Зараз із орієнтуванням набагато простіше, ніж було надцять років тому...
Отже, заманила я свою знайому у цей похід. Напередодні прочитала, що ведмеді у Сколівських Бескидах прокинулися. Ми трохи почухалися, розглянули кілька інших варіантів маршруту, але все ж зважилися на цей.
Все було ідеально. Тільки першу частина походу - до Зелеміня - ми боялися ведмедів, а тому голосно співали їм народних пісень (поки могли )), потім дуділи у свої свистки час від часу, а тоді я пригадала, що маю збірник психоделіки та прог-року на телефоні. Тож бідні тварини мусіли ознайомитися з моїми музичними вподобаннями.
Сліди ми бачили. Не так багато як минулого березня і не такі виразні. Але зайчик, вовчик, якісь кози і не то ведмідь невеличкий, не то рись недавно пробігали. Тварини звісно всі порозбігалися від нашого концерту. Зараз трохи совісно. Але тоді було трохи страшно. Бо якраз писали, що зараз ведмедям немає особливо що їсти, поки зелень не проросла, тож їдять мнясо. Мабуть зайців - подумали ми. А також подумали, що зайців важче впіймати, ніж нас, і м'яса на них менше... Та й таке.
Отже на Зелемінь ми вийшли зразково. А там нас зустрів вітер. І другу частину походу він уже від нас не відчепився. Не скажу, що прямо з ніг збивав (хоча пару разів намагався), але дув постійно, крижаний та наполегливий, в одному напрямку і, таке враження, що майже паралельно до ґрунту. Обличчя посік, воду у пляшці підморозив. Не давав можливості навіть присісти передихнути, відбирав тепло і сили. Але ми все ж примудрялися і щось кусьнути, і чайку з термоса ковтнути.
Слід додати ще пару слів про сніг. Якщо коротко - його було досить, якраз - як на мій смак. Правда місцями довелося трохи побарахтатися, але це навіть урізноманітнювало монотонне топтання. :)
Отак в обнімку з вітром вилізли спершу на Кудрявець, а тоді й до Лопати додибали. Звідти одразу ломанулися донизу, в надії втекти від вітру. Розпочалася третя частина походу під кодовою назвою - вниз. Неподалік джерела, що під Лопатою (я його не бачила - мабуть під снігом, просто знаю, що є там) нарешті зупинилися у відносному спокої від вітру - ні, він тут був, але вже слабший. Я натягнула на себе додатковий одяг, і ми нарешті разом перекусили (попередній раз разом їли в електричці). Не затримувались, бо раптом зрозуміли, що на потяг можемо й не встигнути. Тож набрали непоганий темп.
До Павлового потоку спустилися вже у темряві. Проминули перше джерело, у другому я набрала "залізної" водички, яка зараз не дуже залізна, мабуть, через талий сніг. На станцію прийшли всамраз, так, щоби встигнути їсти-пити-перевдягатися-і т.п., але не занудитися в очікуванні. Електричка приїхала вчасно, схоже, виправилася, бо якийсь час "мукачівка" була зовсім непередбачуваною, у тому числі відсутньою. Сподіваюся, тепер я буду її знову хвалити...
P.S.: Після детальнішого вивчення слідів по фото, з'ясували, що то таки були сліди рисі, а не ведмедя.
Зліва - фото з цього походу (рись), справа - минулорічне фото (ведмідь)
