Давненько не була я в цих краях, тому пішла із задоволенням.
Ранковим потягом доїхали до Яремче. Трохи побродили околицями у пошуках можливості вийти на маршрут. Проблема була в тому, що дорога пролягала через закриті у зв'язку з війною території. Тому довелося повертатися і шукати обхідні шляхи. Таким чином добрели вздовж ріки до відомого яремчанського водоспаду Пробій, щоб з'ясувати, що тут пройти далі не можливо - над нами нависали скелі, на які без спорядження нема чого й дивитися... Тож довелося йти взад, потім трасою до того ж водоспаду, уже не менш відомим мостом. Таким чином Пробій ми того дня обсервували з усіх боків. )
Далі був трохи дивний променад яремчанським ринком, на якому ми мало не вчинили фурор. Ніби люди тут туристів з наплічниками ніколи не бачили. Окрім неадекватних поглядів ловили й деякі коментарі. Така увага звісно не тішила (хоч і було трохи смішно), а швидше дивувала - тож подивовані були обидві сторони. ;) Так, тримаючи удар )), ми нарешті вийшли на маршрут і потопали вгору.
Підйом на полонину Явірник займає з місця старту всього дві години. Але ще дві години перед тим ми добиралися до того місця! )) Тож разом від моменту, як зійшли з потяга об 11 год, до полонини ми добиралися чотири години.
На полонині була очікувана завірюха початкового рівня, "молоко", купа снігу і мороз. І хатина дірява донільзя... Але вибір був невеликий - або тут, або вниз. Щоб іти вниз - такого ще не було. Тож ми почухали потилиці і стали обживатись як могли. Я позмітала сніг з усіх поверхонь, до яких дотягнулась, а сніг був усюди - всередині хати!.. Та й пішла у розвідку, щоб зігрітись, бо замітання не помогло. Юра ж тим часом намагався розвести вогонь.
Пройшлася до каплички, зацинкувала нижче по схилу намет, потім повернулась до "нашої" стаї і пішла до хатинок (ми їх називаємо "шпаківні") від контори "Едельвейс". Напередодні ми зв'язалися з ними, щоб переночувати в одній з тих шпаківень. Але наші горе-бізнесмени сказали, що працюють ті хатки лише у літній період, і "ні-в-какую" не велися.
Тож я пішла глянути на них ближче, щоб знати на майбутнє, чи варта ця гра свічок. Місце симпатичне, хатинки теж, але невідомо, що там усередині. Треба таки розвідати влітку.
Таким чином трохи розігрілася прогулянкою, отримала натхнення і взялася до кухні. Сніг топити - то довга і марудна справа, скажу вам. Але довго чи коротко, а натопили - комбінуючи ватру з пальником. За цим ділом стемніло і трохи розхмарилось - видно було вогні Яремче (чи то Микуличина?), повтикали трохи, поки мороз не прогнав.
Довгими зимовими вечорами у горах особливо нема чим зайнятися, окрім приготування їдла і його наступного поглинання. Це відбувається зазвичай у кілька етапів. Цього разу був чай, потім перша страва, знову чай, потім друге, і знову чай, з десертом. З останнім ми перемістилися від столу до ватри і зробили з пенька барну стійку. ) Заодно намагалися щось просушити.
Юра заліг у свій "трупний мішок" (так він мило називає свій зимовий китайський спальник) о 20 год. Я ще з півгодини пововтузилась і теж залізла у свій пуховий спальник-ветеран (йому біля 25-ти років!) у всьому одязі, що мала, окрім взуття.
Якраз дивилася свій перший сон, коли в нього увірвався персонаж... Увірвався реально, у прямому та переносному сенсі цього слова. Коротше вхідні двері були зламані, і щоб хоч якось трохи трималися, їх примотували дротиком, щілина все одно лишалася немаленька, але все ж... Отже, чую ще уві сні голосне гримання і майже одразу бачу, як двері з грюкотом відлітають і на порозі намальовується постать. Я майже одночасно з цим зриваюсь і кажу щось спросоння, вже погано пригадую, але навряд чи щось хороше. І тут чувак як ні в чому не бувало питає, чи є місце для ще одного. Я кажу - не особливо, але шопоробиш... Він по-хазяйськи прогулявся хатою і спитав, чи є ще якісь варіанти ночівлі. Я кажу - не дуже, і обмалювала ситуйовину з шпаківнями та капличкою, хехе. Юра притворявся мертвим. )) Хлопака бадьоро розвернувся і помарширував геть. Я сказала, щоб заходив якшошо - отака самаритянка. Він не повернувся, але я не переживала - не схожий на потенційного "підсніжника" (так рятувальники називають туристів, яких знаходять, коли сніг сходить), думаю, що мав намет, просто влом було поночі його розкладати в снігу.
Після цього бодрячка сон мені вже не йшов. А ще я замерзла, не критично, але ступні були як лід і відмовлялися зігріватись. Та якось круть-верть, до ранку дотягнула...
Сніданок був суттєво скромніший за вечерю, але й на нього потратили багато часу - зима.
Замерзлий за ніч чайок у горнятку вдалося відколупати лише на пальнику, разом із вмерзлими ложкою, лимоном і чайним пакетиком )) - в хаті вночі був мінус.
Вранці заглянула в капличку, трохи прибралась там і запалила свічки за батьків.
Спускалися в сторону Татарова три години. Спуск приємний, ненапряжний, живописний, друга половина - серпантином. А завершується вся ця краса переходом через ріку підвісним мостом - я дуже тішилась. Виходиш на трасу акурат у місці, де закінчується Микуличин і починається Татарів. І якраз перед очима пивоварня - ну як не зайти? )
Але є й ложка дьогтю - звідси ще біля 3-4 км по шосе до вокзалу в Татарові - огидно... Шосе огидне, вокзал гарний. ) А ще багато старих прикольних будинків у Татарові (недарма ж я на архітектурі вчилась! )).
