Не дуже охоче я йшла у цей похід, але не пошкодувала.
Хоча коли я шкодувала, що пішла в гори? )
Отже, не пройшло і двох місяців, як я знову опинилася у селі Красник і знову пішла на хребет Кострича, на полонину Веснарка-1 (що над селом). Цього разу маркованим довшим маршрутом, що зайняло стільки ж часу, що і "в лоб" попереднього разу - до 2 годин.
Підготовка у барі "Кострича" Осінній килим
На полонині відвідали вже пусту стаю (туристи ці хати пастухів звуть колибами), попили чайок та й пішли на полонину Болота (і знову добридень!). А от вже звідтіля маршрут був іншим - пройшли решту хребта до полонини Веснарка-2 (тої, що зі сторони Завоєля). Тут і спинилися на ніч. Хоча був ще день, навіть за мірками пізньої осені - приблизно 16:30.
Такий режим сприяє надмірній кількості жрачки та сну - трохи занадто тричі чаювати та спати по 12 годин, але то таке.
З перевалу піднялися через село Кривопілля (і це також перше знайомство) на гору Кітилівка з однойменним хребтом (а про них взагалі вперше чула!). І я у захваті від цього знайомства! Вже не раз писала раніше, що полюбляю камінюки. А їх тут в достатку. І не такі як ґорґанські - а потипу мініатюрних скель Довбуша. Я тішилася, бігала, скакала і вже планувала свій похід сюди наступного разу! )
З Кітилівки спустилися на перевал Рижі, а звідти рукою подати до полонини Рижі з однойменною вершиною, де ми й спинилися на другу ніч - знову рано, знову обжорство і сплячка. )
Третього дня спустилися у Ворохту. Про добирання домів не буду. Транспорт - то така справа, що зараз постійно змінюється, тож нотувати на майбутнє немає сенсу.
Немає коментарів:
Дописати коментар