Дивні люди (Мала Сивуля, архів)

 Як гартувалася сталь :)

13-14 листопада 2004 р.

Бажання піти на Сивулю (королеву Ґорґан*) було цілковито спонтанним, оскільки по-1 - надворі стояв листопад, по-2 - не було компанії. Отак раптом (ймовірно, після чергової сесії зачитування книгою Месснера "Кришталевий горизонт") просто нестерпно захотілося в гори. Не знаю, які важелі впливу спрацювали, але я вмовила на ту авантюру товариша Д. (мабуть, невчасно з'явився на горизонті - і попався!)

Коли є сильне бажання, всілякі дріб'язкові деталі не можуть стати на заваді. Потипу немає спорядження, компанії, погода не така, батьки не пускають і т.п.

Виїхали ми зі Львова ще вдосвіта. Прибули до села Бистриця не знаю, коли. Для мене то не було важливим, як і все решта. Перед моїм внутрішнім зором маячила Гора, і лише вона мала значення.

Дорога з Бистриці до Сивулі некоротка - і то м'яко кажучи. Але я того не знала, бо... див. вищеописане ) - тобто то були дрібниці на мою сміливу думку чайника-авантюриста.

Йшли ми швидко, бо речей мали небагато - ночувати в горах не збирались. Через 6 км проминули водоспад Салатручіль, потім різко вгору, далі пройшли якусь полонину. Погода була хмарна і висів дощ.

Село Бистриця, весільні "ворота"

Водоспад Салатручіль

Урочище Пекло

Не пам'ятаю, коли точно він полив, але на полонині Рущина вже був. Мій напарник по авантюрі дуже вже хотів іти назад. І був правий! Ллє дощ, стрімко сутеніє, холод недитячий, погана видимість - на вулиці пізня осінь, а дорога на Сивулю стрімка і по цекотах (вони ж ґорґани, каменюки великі). Але я все переконувала його, що ми круті, як "Харлі Девідсон і ковбой Мальборо", і повертати назад поки що не збиралась. 

Тоді я вперше почула у спину фразу про самогубство, але це було щось інакше - зовсім не схильність до суїциду, це швидше щось дитяче, коли ти ще не обгородився парканом обмежень і думаєш, що все можливо - варто лише цього захотіти....

Отже, щось несло мене вперед - таке, що важко пояснити. От просто мені треба! Дурня, скажете - і будете праві, але ми таки вилізли на Малу Сивулю. Мене розпирало від радості, хоч про Велику Сивулю вже не йшлося. Але то нічого, є важлива причина прийти сюди знову! 

Мокрий змерзлюк на вершині Мала Сивуля

Тепер завдання було - спуститися. Стрімко темніло й холодніло, дощ валив без зупину. Десь на виході з Рущини кажу колезі - вмикай ліхтар (мав доручення взяти ліхтар з новими батарейками). Ліхтар виявився величезним (ручним), і це було б ще нічого, але батарейки ледь світили (видать, не були новими), а за півгодини взагалі вмерли - якраз стало зовсім темно. Темно так, як вибачте, у дупі (мабуть)!

Не знаю, чому Д. так злегковажив з ліхтарем. Може, думав, що я не настільки пальнута, щоб завести нас так далеко в гори в таку дупу?..

Вопшем опинилися ми в лісі без ліхтаря і без видимості. Добре, що хоч якось вгадували стежку, котра плавно перетворювалася у потоки болота, то ж стало ще й слизько.

Йшли ми як рОботи, швидко й бездумно. Мета була - спуститися в село, а хоч би й серед ночі. Страх заникався  десь у засідці на периферії свідомості і чекав... Та на разі на це не було часу - у нас було завдання, просто робОта - йти вниз.

Але ми промокли і стали замерзати, швидка хода вже не зігрівала. Я пригадала, що на полонині (назви не знаю) була якась господарка - хатина, загорожа для овець. Ми саме вийшли з лісу і була надія, що саме на ту полонину. Тож почали шукати хату - щоб хоч дух перевести, а може й зігрітися чи взагалі залишитися, а на разі хоча б знайти. Шукали навпомацки, бо нічого не було видно. Ходили з витягнутими вперед руками, як сомнамбули. Нипали доволі довго - полонина велика. Вже почав підкрадатися відчай - навколо суцільна чорна мряка.

 Але в результаті таки наткнулися на огорожу, а від неї вже набрели й на хату. Я ломанулася до дверей із сумішшю радості й переляку, що вона може бути зачинена, і послизнулася прямо на порозі - гепнулася в болото, вдарилася і вимастилася, розсердилася і зраділа, бо хата таки була відчинена. Піднятися не дуже вдавалося від безсилля і слизького болота. Але тут надійшов Д., взяв мене за "шкірку" і поставив на ноги. В голові промелькнуло здивування, звідки в нього ще стільки сил...

В хаті було цілком добре - нари і, головне, "буржуйка" (невелика металева пічка) - алилуйя! Правда, між колодами стін - шпарини, але то такє.

Ми одразу розгорнули діяльність, бо зуб на зуб не попадав. В сінях лежало кілька колод, тож ми хапнули парочку і давай колупати ножем, щоб добути з них тріски на розпалку.

Якось розпалили. Коли розгорілося на славу, організували просушку одягу навколо пічки. Зуби далі клацали, але вже не так голосно. Здається, у нас був ще якийсь перекус, а головне - файки і тютюн!

"Харлі Девідсон і ковбой Мальборо" на просушці

Тож коли зуби нарешті вспокоїлисі, ми сіли біля пічки і файно так зафайкували, пускаючи дим колечками, я блаженно всміхалася. Але прийшла ніч і захотілося спатоньки. А спатоньки на нарах не виходило, бо тепло було лише біля пічки, а на нарах за кілька хвилин зуби знову починали танцювати.

Так і минала ніч: коли перемагав сон - йшлося на нари, а як холод - назад до пічки, по черзі, бо ще бракувало хату спалити - огень тре глядіти. Але ми не жалілися, бо вночі дощ перейшов у сніг, і крізь шпарини у стінах його намело до хати ого-го (сніг лежав прямо в хаті на підлозі, з того боку, де мело), тож одного погляду на той сніг вистачало, щоб радіти за свою долю.

Як розвиднілося вранці, виглянули надвір - все навколо біле, тієї ночі в гори прийшла Зима.

Полонина вранці

Притрусило...

Почувалися ми не найкраще, звісно, але краще за тих трьох, що провели цю ніч під Смотричем (я довідалася вже у Львові) - один ночі не пережив, хоча люди мали намет і спальники.

Тож ми зібралися і посунули донизу.

Дорога в Бистрицю

Водоспад Салатручіль наступного дня

Додому

 Дійшли, сіли в авто, поїхали. Мій товариш засинав за кермом, тому довелося сісти мені, але у Франківську від мого "стилю" водіння він остаточно прокинувся і далі вже вів сам.

Описую дорогу, бо трапився ще один невеселий інцидент. Є точка в Галичі (кафе), де ми як правило зупиняємося перекусити по дорозі (досі зупиняємось!). Заїхали, поїли, поїхали далі. Стан - зомбі. Ось уже і Львів. Товариш Д. вирішив заїхати в супермаркет. Припаркувався і... зрозумів, що забув в кафе у Галичі свою куртку, з гаманцем і документами...

Каже - ти їдь вже додому, я сам повернуся. Але я вирішила, що це не по-товаристськи, до того ж мені здалося, що він почувається ще гірше, ніж я - аби не сталося ще чого в дорозі. Та й винна у тому всьому знову ж я...

Тож ми ще разок з'їздили в Галич. І ця поїздка мене добила. Вдома я вже була на межі. А Д. навпаки - якось збадьорився чи що. Принаймні дзвонить мені ввечері й каже, що товариш М. чекає нас на своєму ДН, я кажу - не можу і все, а Д. пішов. Отакі невичерпні резерви людського організму! )

 

*Велика Сивуля є найвищою вершиною масиву Ґорґани - великої системи гірських хребтів в Українських Карпатах у межах Івано-Франківської (в основному) і Закарпатської областей, має висоту 1836 м над р.м., Мала Сивуля знаходиться поряд - 1818 м. 

Перший похід (Говерла, архів)

Вирішила, що варто все ж якось про початок того всього безобразія написати - 

як усе почалося і завертілося, так би мовити.

Моє перше знайомство з гірським похідним життям відбулося наприкінці травня 1999 року. Вже навіть не пригадую, як я погодилася на таке. Зате пам'ятаю, що напередодні була з подругою на вечірці у знайомого художника, а його друг мав відношення до біостаціонару, що під горою Пожижевська. Коли він почув, що завтра я збираюся на Говерлу, то черканув записку, щоб мене прийняли там, якщо що. Як у воду дивився...

 Важко навіть уявити зараз, наскільки я була не готова ні морально, ні тим більше фізично до того, на що підписалась. Я була без поняття, що брати з собою, що одягати (інтернет, де зараз усі черпають інформацію, тоді не був загальнодоступним)... Тож поїхала у джинсах і кросовках. На щастя, друзі, що взяли мене з собою, мали поняття. Один дав мені рюкзак типу «Єрмак», інший купив на секонді черевики (ще й з розміром вгадав!), мої перші гірські черевики – любі Мендели, служили мені вірно й довго. Тож я перевзулась, запакувала шмотки у позичений наплічник, і ми поїхали.

 Залишили авто на базі «Заросляк», воно одиноко красувалося на стоянці (єдине авто на Заросляку!). І пішли якимись химерними стежками. Як моїм друзям вдалося блуканути – я не знаю (мабуть, перейняла цю властивість у них), бо дорога там проста, але ми простих шляхів не шукали. А ще варили каву, барахтались у снігу, йшли слідами ведмедя. Мені все подобалося, окрім слідів (хоча ні - сліди теж подобалися, але трохи непокоїли). Питала хлопців, чи мають вони сокиру або хоч ніж. Відповіли, що сокира навряд допоможе, вже не кажучи про ніж – втішили, називається.

 Спочатку вийшли на Малу Говерлу, а потім уже й на Велику доповзли. Час від часу я лягала у сніг, бо більше не могла йти, тулилася лицем прямо в снігову кашу, заодно її поїдаючи-попиваючи (жовтий сніг не їла – упереджую запитання )).

Тут ведмідь спускався на дупі з гори

Вершина Говерли у 1999-му

На вершині було безлюдно (за весь похід взагалі нікого не зустріли), і була трава (трава, Карл!) з одного боку і сніг з іншого. Сама гора, краєвиди навколо, горизонт на всі 360 градусів зачепили за живе...

 Товариш О. виніс на Говерлу свої лижі, тож узувся і чкурнув сніжком донизу. Я заздрила по-чорному. Він зглянувся і почекав нас нижче. А тоді дав мені свої лижі! Слід сказати, що це було вдруге в моєму житті, коли я спускалася з гори на лижах, а тут ще й мокра важка весняна цілина (ну і лижі з черевиками завеликі), тож спуском мої зигзаги по горі назвати важко, але галочка є. ))

На Говерлі. Внизу зліва видно Заросляк.

Кривляюся для фото

 А далі знову були якісь дивні блукання. Мабуть пороблено було. Ми бродили снігами й якимись хащами (де лиш взяли їх там?). Пригадую як я і товариш Д. притомилися і сіли відпочити серед якихось кущів. А трохи нижче схилом борсався в заростях товариш О., бо заплутався у них лижами. Слід сказати, що О. інтеліґентна і навіть витончена натура, а тут чуємо матюки (це був перший і останній раз, що я чула від нього). Ми ж, ті-що-сиділи-вище, трусилися від холоду і доволі байдуже (попри щиру повагу та симпатію до друга) споглядали то видовище, обіпершись підборіддями на долоні. І тут я раптом видаю: треба якось допомогти О.., Д. каже: так... А очі такі повні співчуття і розуміння, але відірвати зади від снігу не вдається. Цей момент пам'ятаю дуже чітко.

 Потім ми нарешті вийшли з лісу і побачили над собою горбок. А на горбочку лавочка. На ній сидять чоловік і жінка, поряд великий пес і заходить сонце... Та картина закарбувалась у пам’яті на все життя і стала ілюстрацією моєї мрії.

На тому горбі вже пару десятків років жили (сподіваюсь, і зараз живуть) Юра й Люба, працювали у біостаціонарі, Юра брав по горах проби води й ґрунту, Люба поралася по-господарству. Казали, що за цивілізацією не сумують, «униз» спускаються раз на кілька місяців.

Прийняли нас на ніч (записка пригодилась!), що було дуже доречно, бо були ми мокрі, голодні й холодні. Слід сказати, що я настільки замерзла (промокла від снігу наскрізь), що хлопці пожертвували мені трохи коньяку на розтирання – ото джентльмени!

 Наступного ранку сиджу на лавці під хатою і дивлюся на гору вдалині  – дуже мені подобається. Питаю: що то за гора? Кажуть: Петрос. І я одразу захотіла туди піти, але це вдалося здійснити лише за кілька років. 

Виглядаю Петрос )

Біостаціонар

Далі ми поїхали в Ясіню й пішли на Драгобрат. Всю дорогу догори лив дощ, болотом обляпались до колін, знову змокли до нитки. Зупинилися у старому притулку неподалік гірськолижного підйомника.

Вже повечеряли, вляглися спати, і тут двері відчиняються – і перед нами постає товариш М. (який, як з'ясувалося, возився тут на лижах). Ми в шоці, принаймні я – досі не розумію, як він про нас дізнався. Це суттєво оживило ситуацію, ми ще довго теревенили перед сном. Наступного дня він приєднався до нашої банди.

 Вранці хлопці повозилися на лижах, причому в одних шортах, бо було жарко. А я побачила ще одну мрію – гору Близниці, яка теж здійснилася згодом. Товариш О. хотів йти туди того ж дня, але його ніхто не підтримав, він навіть образився. І я жалкую, що не пішли тоді.

Драгобрат

З погодою того дня нам повезло, і спуск в Ясіню був неспішним та приємним. 

Переправа

"Говерлянська" банда )

Валяємо дурня (можемо собі дозволити ))

Повернулась я додому іншою людиною. Таких сильних та радісних емоцій досі мені ще не доводилось відчувати – я була щаслива!

Можливо мій найкращий ДН (Петрос, архів)

Події відбулися через 2 тижні після сумнозвісного блуду навколо Говерли

(описаного в попередньому дописі).

Петрос я полюбила з першого погляду, а коли почула його ім'я, то всьо! )) Відбулося це у моєму першому поході (про нього треба окремо). Але пройшло довгих 6 років, перш, ніж я туди потрапила. Бо спочатку я ходила туди, куди мене водили, і лише через кілька років стала обирати сама, куди піти, а потім і водити.

І от наближалося світле свято мого ДН, а Петрос досі не мій. Була у мене тоді перевірена бойова подруга Т. Кажу - треба на Петрос, в мене ДН, хочу такий подарунок! Здається, недовго вмовляла. )

Підготувалися ми серйозно: взяли сукні (ну такі собі, специфічні), банани-апельсини-і тп., солодощі різновсякі, два фляндри вина і один Шампани (у склі! свято ж! і з Петросом знайомство )), святкову скатертину. Т. ще тягла 3-літровий бутиль води. Ну це все крім того, що тягнеться зазвичай.

Добирання дім-гори-дім громадським транспортом - то окрема, завжди стрьомна, історія, тому детально не буду. Лише відмічу, що намалювалася нова модна тенденція добирання через Івано-Франківськ. Переважно туди ти потрапляєш дуже пізно ввечері і дрімаєш на вокзальній лавці до першого ранкового автобуса в гори.

Пригадую, що ми ще пересідали (здається в Яремче, чи в Ясіня..?) на бус до Квасів. А могли їхати нічним дизельом з І-Ф і бути в Квасах біля 8 ранку, але тоді я цього ще не знала. Тож у Квасах ми були після 13 год.

Надворі жаріща, ми премо в гору, обливаючись потом і тягнучи наші ні разу не жіночі наплічники (Sherpa 100 і McKinley 90 - були часи...). Паралельно з нами стартувала ще одна група, але йшли ми окремо, місцями навіть різними стежками. І хоч йшли ми трохи як сонні черепахи, але все одно попереду - йес!

По дорозі зустрівся нам пастух Славко, бадьорий такий, а ми як червоні ружі (в сенсі зі спітнілими червоними обличчями). Як і чому ми з ним розговорились не пригадую, але він взявся нас провести до полонини Менчул, навіть ніс один наш наплічник. А також продемонстрував нам, як фест уміє ляскати батогом. )

Полонина Менчул

Славко

Дорога була довга, але мені тоді дуже припала до душі, особливо звивистий серпантин, що веде від полонини Менчул (там, де біостаціонар) до полонини Шумнєска, траверсуючи г. Шешул. Я аж мліла від задоволення, ну й від спеки теж.

Траверс                                                г. Шешул

На Шумнєску ми вийшли вже добряче підтоптані і заморені сонцем (чесно, мені краще дощ, ніж спека) і щось здуру пішли спочатку в сторону Близниць, гадаючи, що це Петрос (він з того боку погано читається, не видно висоти - думаєш, якийсь черговий горбочок). Але, на щастя, досить швидко зрозуміли свою помилку, бо помітили, що напрямок зовсім не той (ну не так вже й швидко, втратили на туди-назад і розборки до години часу). Тож витягли мапу, ідентифікували Близниці і яким же було наше здивування, коли зрозуміли, що отой горбок і є нашою метою. З іншого боку це була радісна звістка, бо той горб був суттєво ближче, ніж Близниці. ))) А ми вже пленталися як закумарені мухи і взагалі не те, щоб хотіли кудись іти, просто автопілот робив свою справу.

Блуд в сторону Близниць                             Рододендрони

Горбок зліва - Петрос

Зліва - Петрос, справа - Говерла

На горизонті - Чорногірський хребет

І от на фінішній прямій нас наздогнала група, що стартувала з нами із Квасів і намалювалась іще одна. Якась дівчина вела ще 3 чи 4 людини. ЇЇ вигляд мене так вразив, що я аж забула про втому. Ніби побачила себе зі сторони - вона була трохи подібна на мене, до того ж волосся заплетене у дві коси, як я часто робила в горах, і одягнена у штатівську авіаційну уніформу, точно таку як у мене (правда, не цього разу). До того ж перла вперед як танк, і я подумала, що мабуть і я так зі сторони виглядаю іноді.

У нас намітилося своєрідне підсвідоме змагання - котра із трьох груп першою вийде на вершину. Я стала безсовісно підганяти втомлену подругу, лише дратуючи її (підозрюю, що часто діяла їй на нерви, і не тільки їй  - каюсь)! Сама ж сунула вже на бровах, вперто зціпивши зуби. Короче, ми перемогли, ура!

Наступною, здається, була якраз команда тієї дівчини, але це не точно. Точно, що вони одразу пішли далі, на вершині не затримались. А от третя банда, з І-Ф, трохи позависала з нами, видно було, що вони хочуть поспілкуватись, але пора вниз, бо планують ночівлю на перемичці між Петросом і Говерлою, тож їм треба було пройти ще зо 5 км, перший з яких непростий, оскільки схил Петроса з того боку дуже стрімкий. А сонце то вже сідає - минула 8-а вечора.

Не поспішали лише ми, бо у нас - запланована - ночівля - на самому Петросі - йо! Тож коли нарешті ми залишилися самі, я чуть не луснула від сильних радісних емоцій. Від щастя такого не знала що робити - чи то табір ставити, чи сонце проводжати, чи кричати-співати-танцювати-скакати чи просто втикати!..

Що там було ввечері далі, я вже не пам'ятаю. Зате пам'ятаю ранок. А почався він рано, для мене о 4-й год. Я прокинулася, визирнула з намету і зависла... Бо побачила народження сонця! Звісно, що я не вперше бачила, як сонце сходить у горах, але так уперше. Серед суцільної імли раптом з'явилась маленька долька мандаринки, вона все яскравішала і повнішала, поволі підіймаючись, а потім стала жовтогаряча і почала променитися вгору ясним сяйвом. Напевно у мене відвисла щелепа, я навіть не одразу кинулася будити подругу.

"Мандаринка" )

РозсіЯлося

Вигляд з Петроса на перемичку і Говерлу

Після такого я більше не могла заснути, як не намагалась. Потерпіла до 7-ї ранку, а тоді таки розштовхала невдоволену Т., нагадуючи, що у мене сьогодні празник, чи шо?

Поки ми розгортали діяльність по організації "поляни", сонце розсіЯлося на всю і навіть трохи туман розійшовся. А потім ми відкрили Шампано, і бац - вся імла кудись щезла, отак треба проганяти мряку! ))

Синє небо, ясне сонце і холод собачий, але то нічого - ми мали чим грітися. Петрос також залучили до святкування, бігали на вершину фоткатися з ним у своїх сукнях. (Ночували трохи нижче вершини, де знайшли місце під намет.)

Частування закінчилося десь між 10 і 11 ранку, коли було спожито все, що помістилося, і винуватиця того всього врешті знову заснула, на карематі просто неба. А о 12 год ми вже спускалися донизу і саме вчасно - назустріч піднімалися невгамовні відвідувачі.

"Поляна"

Несподіваний сон

Накрапав дощик, але це було добре - трохи освіжитися не завадило. Надибали сніжок, раділи як діти, ну я принаймні. ) Спускалися в Ясіня. Спуск був довгий і виснажливий (який же високий той Петрос..!), ближче до низу знову взялася спека. До станції ми вже ледве додибали.

З вікна потяга ще якийсь час видно було Петрос, я навіть махала йому рукою. )

Петрос зі сніжком

Петрос з потяга

Мрія збулась! (одна з...)

Блуд на Говерлі (архів)

 Прийшов час повідати світові цю історію, поки ще пам'ятаю її так-сяк.

Було це у червні 2005-го.

Мій приятель Л. дізнався, що я почала ходити в гори, і попросив якось взяти його з собою. Я радісно погодилась - в гори завжди будь ласка! )

Нагода намалювалась на початку літа, я провела інструктаж, узгодили дату й час.

І от увечері 9 червня (чт) я сиджу вдома й чекаю товариша. Попросила прийти заздалегідь, щоб провести ревізію в його рюкзаку на предмет дотримання інструкцій.

Взявся йти дощ, навіть лити. Як не дивно, Л. прийшов вчасно. Як зараз бачу його в коридорі біля дверей - вигляд якийсь відсутній, з волосся скрапує вода і збирається в калюжу біля ніг... Поки я медитую на це видовище, він з порога заявляє мені, що забув теплу куртку. (Я строго наказувала взяти саме теплу, а також рукавиці і шапку, чим викликала неабияке здивування - літо ж надворі!)

Не встигаю я відповісти (вже не пригадую що), як Л. розвертається і йде.

Я чекаю. Час спливає, починаю непокоїтись, мобільний не відповідає, починаю переживати - вигляд у нього був трохи дивний, та й на потяг можемо спізнитись.

Тоді була популярна наступна схема добирання в район Чорногори: потягом Перемишль-Чернівці їхати до Коломиї (зі Львова - біля 23 год, в Коломиї - біля 3 ночі), далі перехід біля години часу з залізничного на автовокзал (так бадьорить серед ночі), тоді підмерзання на лавках до першого автобусу в потрібному керунку, котрий прибував в районі 6 ранку (жесть короче).

Коли час наближається до 22 год, я хапаю рюкзак Л. і нервово в нього зазираю, бо відкладати надалі той момент нема ніякої можливості - скоро до потяга пора виходити. Побачене в надрах рюкзака мене шокувало і перші кілька хвилин я зависала в ступорі, а потім страшенно розсердилась, оскільки по-1, тепла куртка (за якою він ніби поїхав) була присутня, а по-2, було кричуще порушення інструкцій!

Всі речі були напхані там як-небудь, не запаковані по пакетах, черевики в перемішку з хлібом, величезним, і не одним, і це ще не все! Я в нервах хапаю той "колобок" за низ і витрясаю звідти окрім двох величезних білих хлібин два фляндри горілляки по 0,7 л (скляні, Карл!) і два військових казанка-менашки, це при тому, що я казала казан не брати, бо в мене є, хліб брати один, а горілки 0,5 л і перелити в пластикову пляшку! На фоні цих моментів решта стерлася з пам'яті...

Один з казанків був у машинному маслі, і я в стані афекту почала його відмивати. Чи відмила казан, не пригадую, але руки потім ще довго не відмивались від того жиру.

Я вже ні разу не була впевнена в тому, що ми кудись сьогодні поїдемо, але Л. таки повернувся, "під мухою" (як з'ясувалось згодом, у нього були проблеми у стосунках з дівчиною), і ми ще встигли на потяг. Як - уже не пам'ятаю. Звісно, що зайві хліби-казани-горілки я залишила вдома, речі Л. склала по пакетах і запакувала, Л. насварила.

Наступна сцена - потяг. Мій приятель конкретно нетверезий, провідниця недобра. Кажу йому: лягай і спи - маємо 3 години. Він наполегливо витягає з рюкзака спальник. Кажу - не треба, хоч не розпаковуй, але Л. звісно не слухає. Я в нервах лягаю просто на пусту полицю і, як не дивно, засинаю.

10 червня (пт)

В Коломиї мене будить провідниця. Я сідаю і бачу, що потяг вже на станції. Починаю будити приятеля. Звісно, на складання спальника часу немає. Тож ми вилітаємо з вагона вперемішку з рюкзаками та іншими речами, спальник летить навздогін (здається, провідниця його викинула, рада, що спекалася таких пасажирів).

Подальший перебіг подій згідно плану - автовокзал, лавки, холод, нарешті автобус до Верховини. У Верховині пересадка на автобус до Шибеного. Вийшли біля повороту на Верхню Дземброню, бо нам туди - іще 4 чи 5 км пішки до точки старту.

Описую все детально, щоб було зрозуміло, на що готові піти люди заради гір. ))

Отож теліпаємось дорогою вздовж потоку, а В. Дземброні все не видно. А ми вже притомились. А маршрут іще й не починався...

Здається останній кілометр нас підвезли "водники" (займаються сплавом по Чорному Черемошу). Здається, бо ходила там не раз, і котрого разу трохи підвезли - вже точно не пригадую.

Ну, довго чи коротко, але дорога привела нас до точки і ось ми вже підіймаємось вгору, від села Верхня Дземброня до полонини Смотрич. Спека, парко, ледве йдемо, знервовані, сонні та вже втомлені, особливо Л., ще й палить на зупинках.

Трохи полегшало, коли зайшли в ліс на стару дорогу - райшток. Як хребтом Вухатого Каменя пхалися вгору - стерлося з пам'яті. А от на Вухатому різко схолодніло, пішов дощ. Коли вже стояли біля обсерваторії на Попі Івані, стало ясно, що ночувати тут не будемо - сирість, болото, неприємно. Спустились і рушили далі хребтом Чорногори, дощ трохи стишився.

Райшток                                    "Течуть із гір стрімкі потоки"

Хребет Вухатого Каменя

Пройшли ще з годинку, поставили намет на рівному місці. Води не було. Бо планувала набрати під Попом, але щось там не зрослося - може не знайшла, а може в таку погоду й не шукала.

На щастя, мали огірки-помідори, тож вологу відновили ними, ну і дощ...

11 червня (сб)

Ранок перевершив усі сподівання й без того шокованих подіями туристів. Я визирнула з намету і не повірила очам - все навколо було білим, покрите товстим шаром паморозі, і це у червні.

Того дня був перший і останній раз, коли я йшла влітку по горах у теплій куртці (прі-га-ділась!), шапці й рукавицях. Як правило, вони бувають потрібні вже ввечері на стоянках, а тут серед білого (реально сірого) дня.

Вечір                                                 Ранок

Видимість була поганою, тож десь (можливо, на траверсі г. Бребенескул) ми блуканули. Я зрозуміла це, коли побачила жереп (на висотах Чорногірського хребта його не має бути), але вирішила йти туди, де веде стежка, в надії точно з'ясувати ситуацію, рано чи пізно.

На щастя, зустріли пастуха (ми спустилися на якусь полонину), і він скерував нас, куди треба. До речі, в жерепі ми знайшли трохи бензину в півлітровій пляшці - в таку холодну та мокру погоду це було дивним везінням.

Отож ми повернулися на хребет. Оскільки видимість була дуже так собі, то досі не знаю, де саме ми вийшли. Також не пригадую, щоб бачили о. Несамовите. Але вершини гг. Данціж і Пожижевська ми відвідали.

З Пожижевської спустились на траверс, бо дуже погода не балувала, а на траверсі було доволі затишно. Близько 6-ї вечора вітер трохи розірвав хмари внизу, і я побачила метеостанцію, що під Пожижевською і навіть турбазу "Заросляк" вдалині. 

Якраз вийшли на доволі широке та рівне місце на траверсі, вирішили спинитися тут. Все було мокре, але в нас був бензин, ха-ха, тож ми розвели норм-ватру і не лише їсти зготували, а й трохи речей просушили. Того вечора стоянка була супер, особливо з врахуванням обставин. Хмари пару разів розбігалися і можна було помилуватися краєвидами.

Кілька хвилин видимості на стоянці

Пожижевська

12 червня (нд)

Погода зранку продовжувала не радувати. Тож з огляду на це, а також на блуд напередодні, і відповідно брак часу, Петрос з програми я викреслила. Вирішила наступне: для полегшення нашої туристичної долі пакуємо і ховаємо свої наплічники в жерепі, йдемо швиденько на Говерлу, тоді повертаємось і далі діємо відповідно ситуації - якщо розпогодиться, то ще потусуємо в горах, а як ні - то спускаємося в Заросляк та й гайда домів.

Вирушили на гору о 8-й ранку. Йшли тупо по азимуту, на вершині стояли приблизно за дві години. Там було мерзенно мокро-холодно та болотяно, тож майже одразу рушили назад... І розпочалась найдраматичніша частина того походу. Бо назад ми не втрапили. Ні за годину-півтори, як я собі думала - бо ж вниз. Ні за дві, ні за шість...

Не раз і не два ми поверталися назад до кордонних стовпчиків, коли розуміли, що йдемо не туди, і все одно не могли знайти потрібний спуск, або потрібний траверс, або не знаю що... Помалу ми потрапили у якийсь паралельний світ, побували в таких місцях, в яких я не була ні до того випадку, ні після. Блукаючи в тумані серед дощів ми незабаром втратили всякі орієнтири і просто носилися, а згодом нипали як примари по горі (Л. каже, що певно намотали навколо Говерли не одне коло). Так непомітно опинилися на іншому боці (так і хочеться написати Місяця, бо в даній ситуації це було майже так). Я помітила, що схил, котрий має бути по праву руку, - зліва. Зате тут ми надибали дерев'яні вказівники-віхи, і вирішили йти по них. Ми проминали казково красиві місця, великі гарні водоспади - досі не знаю, де це...

Поступово спустилися до висоти 1400 м, якщо я правильно пам'ятаю, і зустріли групу людей, що гостилися на якомусь фундаменті (чи руїнах, на той момент для мене це не мало значення). Вони туди приїхали чисто культурно відпочити (побухати). Напевно були в шоці від нас. Намагалися нагодувати (хотіла написати - покормити, ніби здичавілих котів). Але мій рівень адреналіну зашкалював і я хотіла лише одного - знайти наші рюкзаки.

Тож почала з'ясовувати ситуацію з чоловіками (серед яких був, здається, лісник), поки Л. гостився з жінками. Я піднімаю голову від карти, що дивилася з лісником, а Л. такий серед жіночок як тюльпан серед ромашок, зашарівся-зарум'янився - одна канапку подає, інша гранчак, він звісно на все згодний, навіть їхати з ними в Рахів.

Вони кажуть - поїхали з нами, а Л. такий благально до мене - поїііхали... Мої очі певно метали блискавиці. Куди, кажу, поїхали? А далі що?..

Вопшем покинули ми ту теплу у всіх розуміннях компанію, пішли вгору, в туман і дощ, який знову розійшовся (як на зло, бо поки ми були з людьми, ніби й погода трохи покращилась). Минула 17 год, у червні це ще білий день, але тут чим вище ми піднімаємось, тим темніше, ніби вже сутінки. Моторошно, я бреду як у фільмі жахів, а Л. йде позаду і наполегливо стверджує, що це самогубство. Але я не піддаюся і вперто суну все вище - іншого шляху не бачу.

Бредемо вже другу годину, відчуваю, що ми вже високо, може й під Говерлою, бачу якусь стежульку, що йде від нашого траверсу вбік і вгору, пригадую, що лісник казав, ніби під Говерлою є маленька хатка, на крайній випадок щоб мали на увазі. Думаю, чи казати Л., бо точно туди захоче. А в нас же нічого немає, рюкзаки знайти набагато краща альтернатива. Але скоро 7-а вечора, видимість ніяка, чи не зблудимо знову в цих сутінках. До того ж я розумію, що наші сили скоро вичерпаються, після такого "веселого" дня та й загалом походу. Чекаю його, кажу, що тут може бути хатинка, але ми там зупинимось тільки в тому разі, якщо буде змога розвести вогонь, інакше нам тут може настати гаплик.

Хатинка віднайшлася за кільканадцять метрів, але в такій імлі її не було видно зі стежки - добре, що до неї вело відгалуження. Хатка маленька, але добротна, є одні широкі нари під вікном і якась подоба маленької пічки в кутку - кілька цеглин і труба. Оцінили, вирішили, що спробуємо тут залишитись. Я набрала пластикових пляшок (добре, що були) і пішла шукати воду (чула при дорозі неподалік її дзюркотіння), Л. пішов шукати щось, що можна спалити.

Воду знайшла доволі швидко, а от дорогою назад відчула себе їжачком у тумані, мало серце з грудей не вискочило від страху, що не знайду хатку.

Потім приєдналась до пошуків того, що може горіти. Поки я тягала якісь уламки дощок (здається, то були рештки громадського туалету гг, пригадую, був тут такий), маленьку мокру ялинку (невідомо ким і для чого зрублену) і т.п., Л. методично і монотонно стругав знайдену дошку на мілку тирсу для розпалки. Цілу годину робив ту стружку, щоб точно розгорілося, бо ж усе мокрюще навколо, а бензину вже нема. Взагалі нічого нема, окрім ножа та сигарет з сірниками у Л. і пари канапок, що запхали йому до кишень добрі жіночки з Рахова.

Коротко кажучи, пічку Л. розпалив - слава йому! Далі ми по-черзі її гляділи: один біля пічурки, інший намагається на нарах полежати-вздрімнути - це не дуже вдається, бо за якихось півгодини зуби починають клацати і ти лізеш назад до пічки.

13 червня (пн)

Так ми промордувалися десь до 4-ї ранку, коли почало сіріти. Як тільки хоч трохи щось було видно, ми рушили далі. Траверснули Говерлу, знову вийшли на Пожижевську і повторили свій позавчорашній шлях, щоб точно вийти на місце з рюкзаками. Нам це вдалося. Я витягла з наплічника свій мобільний і побачила, що зараз 8 ранку. Тобто ми рівно добу бродили по горі без своїх речей. Одразу подзвонила шефу і повідомила, що сьогодні не буду на роботі. Над причиною він посміявся, мені ж не було смішно зовсім.

Ми почувалися дивно, принаймні я, якось ірреально... На автопілоті посунули вниз, не пригадую, де ми спинялися поїсти і чи спинялися взагалі. Наступне, що я чітко пам'ятаю, що коли ми спустилися в Заросляк, розпогодилося. А коли долали хайвей Заросляк-Ворохта 11 км, яскраво світило сонце і було майже спекотно, як на початку нашого походу вічність тому...

Ми плелися як підстрелені й усе виглядали, хто б то нас підвіз хоч трохи, але не склалося. Я озирнулася і побачила бессовісну Говерлу, що з королівською байдужістю красувалася під сонцем. 

Нас підібрала вже на трасі маршрутка до Франківська. Далі все неважливо.

Варто, мабуть, лише додати, що такий дивний та важкий початок не відбив у мого приятеля бажання ходити в гори, а також не зіпсував наших дружніх стосунків. Ми ходили разом в гори ще не раз, і бувало всяке, але такого, як на "прем'єрі", вже ні. Все, що відбулося (вся лажа), цілком на моїй відповідальності. Але я ні про що не шкодую. )

Гори випробовують людей на міцність, і мені це подобається. Я рада, що мій друг виявився міцним горішком, бо бачила як лякалися, жалілися, просилися вниз молоді та здорові чоловіки, і натомість тендітні жінки демонстрували неабияку витримку та наполегливість. В горах важлива в першу чергу сила духу, а не фізична, і за це їх люблю ще більше. А також ціную та поважаю людей, з якими ходжу в гори і на яких можна розраховувати у складних ситуаціях. Всім дякую!

Говерла 19 червня, 12-го виглядала так само, 

тільки без людей (окрім нас)

ПиСи1: Рівно через тиждень, 19 червня, так підступно склалися обставини, що я знову стояла на Говерлі в аналогічну погоду, тільки не зранку, а в обід, і там були ще люди, можливо через Зелені свята. Чомусь у мене це доволі часта ситуація - на початку й наприкінці походу прекрасна погода, сонце, синє небо, а в самому поході - туман, дощ, вітрисько, дубак, град, а то і хуртовина, одним словом ср@ка.

ПиСи2: За час походу зустріли хіба пастуха на не-знаю-якій полонині і групу "матрасів" з Рахова, та на Заросляку 1,5 людини, і жодного туриста, і це влітку - тепер таке немислимо, принаймні на Чорногорі. На Заросляку людей буває зараз більше, ніж у центрі Львова.

 17.03.2021