Дивні люди (Мала Сивуля, архів)

 Як гартувалася сталь :)

13-14 листопада 2004 р.

Бажання піти на Сивулю (королеву Ґорґан*) було цілковито спонтанним, оскільки по-1 - надворі стояв листопад, по-2 - не було компанії. Отак раптом (ймовірно, після чергової сесії зачитування книгою Месснера "Кришталевий горизонт") просто нестерпно захотілося в гори. Не знаю, які важелі впливу спрацювали, але я вмовила на ту авантюру товариша Д. (мабуть, невчасно з'явився на горизонті - і попався!)

Коли є сильне бажання, всілякі дріб'язкові деталі не можуть стати на заваді. Потипу немає спорядження, компанії, погода не така, батьки не пускають і т.п.

Виїхали ми зі Львова ще вдосвіта. Прибули до села Бистриця не знаю, коли. Для мене то не було важливим, як і все решта. Перед моїм внутрішнім зором маячила Гора, і лише вона мала значення.

Дорога з Бистриці до Сивулі некоротка - і то м'яко кажучи. Але я того не знала, бо... див. вищеописане ) - тобто то були дрібниці на мою сміливу думку чайника-авантюриста.

Йшли ми швидко, бо речей мали небагато - ночувати в горах не збирались. Через 6 км проминули водоспад Салатручіль, потім різко вгору, далі пройшли якусь полонину. Погода була хмарна і висів дощ.

Село Бистриця, весільні "ворота"

Водоспад Салатручіль

Урочище Пекло

Не пам'ятаю, коли точно він полив, але на полонині Рущина вже був. Мій напарник по авантюрі дуже вже хотів іти назад. І був правий! Ллє дощ, стрімко сутеніє, холод недитячий, погана видимість - на вулиці пізня осінь, а дорога на Сивулю стрімка і по цекотах (вони ж ґорґани, каменюки великі). Але я все переконувала його, що ми круті, як "Харлі Девідсон і ковбой Мальборо", і повертати назад поки що не збиралась. 

Тоді я вперше почула у спину фразу про самогубство, але це було щось інакше - зовсім не схильність до суїциду, це швидше щось дитяче, коли ти ще не обгородився парканом обмежень і думаєш, що все можливо - варто лише цього захотіти....

Отже, щось несло мене вперед - таке, що важко пояснити. От просто мені треба! Дурня, скажете - і будете праві, але ми таки вилізли на Малу Сивулю. Мене розпирало від радості, хоч про Велику Сивулю вже не йшлося. Але то нічого, є важлива причина прийти сюди знову! 

Мокрий змерзлюк на вершині Мала Сивуля

Тепер завдання було - спуститися. Стрімко темніло й холодніло, дощ валив без зупину. Десь на виході з Рущини кажу колезі - вмикай ліхтар (мав доручення взяти ліхтар з новими батарейками). Ліхтар виявився величезним (ручним), і це було б ще нічого, але батарейки ледь світили (видать, не були новими), а за півгодини взагалі вмерли - якраз стало зовсім темно. Темно так, як вибачте, у дупі (мабуть)!

Не знаю, чому Д. так злегковажив з ліхтарем. Може, думав, що я не настільки пальнута, щоб завести нас так далеко в гори в таку дупу?..

Вопшем опинилися ми в лісі без ліхтаря і без видимості. Добре, що хоч якось вгадували стежку, котра плавно перетворювалася у потоки болота, то ж стало ще й слизько.

Йшли ми як рОботи, швидко й бездумно. Мета була - спуститися в село, а хоч би й серед ночі. Страх заникався  десь у засідці на периферії свідомості і чекав... Та на разі на це не було часу - у нас було завдання, просто робОта - йти вниз.

Але ми промокли і стали замерзати, швидка хода вже не зігрівала. Я пригадала, що на полонині (назви не знаю) була якась господарка - хатина, загорожа для овець. Ми саме вийшли з лісу і була надія, що саме на ту полонину. Тож почали шукати хату - щоб хоч дух перевести, а може й зігрітися чи взагалі залишитися, а на разі хоча б знайти. Шукали навпомацки, бо нічого не було видно. Ходили з витягнутими вперед руками, як сомнамбули. Нипали доволі довго - полонина велика. Вже почав підкрадатися відчай - навколо суцільна чорна мряка.

 Але в результаті таки наткнулися на огорожу, а від неї вже набрели й на хату. Я ломанулася до дверей із сумішшю радості й переляку, що вона може бути зачинена, і послизнулася прямо на порозі - гепнулася в болото, вдарилася і вимастилася, розсердилася і зраділа, бо хата таки була відчинена. Піднятися не дуже вдавалося від безсилля і слизького болота. Але тут надійшов Д., взяв мене за "шкірку" і поставив на ноги. В голові промелькнуло здивування, звідки в нього ще стільки сил...

В хаті було цілком добре - нари і, головне, "буржуйка" (невелика металева пічка) - алилуйя! Правда, між колодами стін - шпарини, але то такє.

Ми одразу розгорнули діяльність, бо зуб на зуб не попадав. В сінях лежало кілька колод, тож ми хапнули парочку і давай колупати ножем, щоб добути з них тріски на розпалку.

Якось розпалили. Коли розгорілося на славу, організували просушку одягу навколо пічки. Зуби далі клацали, але вже не так голосно. Здається, у нас був ще якийсь перекус, а головне - файки і тютюн!

"Харлі Девідсон і ковбой Мальборо" на просушці

Тож коли зуби нарешті вспокоїлисі, ми сіли біля пічки і файно так зафайкували, пускаючи дим колечками, я блаженно всміхалася. Але прийшла ніч і захотілося спатоньки. А спатоньки на нарах не виходило, бо тепло було лише біля пічки, а на нарах за кілька хвилин зуби знову починали танцювати.

Так і минала ніч: коли перемагав сон - йшлося на нари, а як холод - назад до пічки, по черзі, бо ще бракувало хату спалити - огень тре глядіти. Але ми не жалілися, бо вночі дощ перейшов у сніг, і крізь шпарини у стінах його намело до хати ого-го (сніг лежав прямо в хаті на підлозі, з того боку, де мело), тож одного погляду на той сніг вистачало, щоб радіти за свою долю.

Як розвиднілося вранці, виглянули надвір - все навколо біле, тієї ночі в гори прийшла Зима.

Полонина вранці

Притрусило...

Почувалися ми не найкраще, звісно, але краще за тих трьох, що провели цю ніч під Смотричем (я довідалася вже у Львові) - один ночі не пережив, хоча люди мали намет і спальники.

Тож ми зібралися і посунули донизу.

Дорога в Бистрицю

Водоспад Салатручіль наступного дня

Додому

 Дійшли, сіли в авто, поїхали. Мій товариш засинав за кермом, тому довелося сісти мені, але у Франківську від мого "стилю" водіння він остаточно прокинувся і далі вже вів сам.

Описую дорогу, бо трапився ще один невеселий інцидент. Є точка в Галичі (кафе), де ми як правило зупиняємося перекусити по дорозі (досі зупиняємось!). Заїхали, поїли, поїхали далі. Стан - зомбі. Ось уже і Львів. Товариш Д. вирішив заїхати в супермаркет. Припаркувався і... зрозумів, що забув в кафе у Галичі свою куртку, з гаманцем і документами...

Каже - ти їдь вже додому, я сам повернуся. Але я вирішила, що це не по-товаристськи, до того ж мені здалося, що він почувається ще гірше, ніж я - аби не сталося ще чого в дорозі. Та й винна у тому всьому знову ж я...

Тож ми ще разок з'їздили в Галич. І ця поїздка мене добила. Вдома я вже була на межі. А Д. навпаки - якось збадьорився чи що. Принаймні дзвонить мені ввечері й каже, що товариш М. чекає нас на своєму ДН, я кажу - не можу і все, а Д. пішов. Отакі невичерпні резерви людського організму! )

 

*Велика Сивуля є найвищою вершиною масиву Ґорґани - великої системи гірських хребтів в Українських Карпатах у межах Івано-Франківської (в основному) і Закарпатської областей, має висоту 1836 м над р.м., Мала Сивуля знаходиться поряд - 1818 м.